Видатні театри країни об’єднуються для масштабної українсько-польської постановки
На українську театральну публіку очікує надзвичайна подія. Національний академічний драматичний театр імені Лесі Українки та Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка вперше об’єднали свої творчі ресурси для спільного проєкту — CASSANDRA PROJECT. Режисурою постановки займається легендарний Ґжеґож Яжина. Лідер польського театрального авангарду планує надати класичному твору Лесі Українки особливої кінематографічної естетики та інтегрувати новітні AR/VR-технології. На одній сцені глядачі побачать справжнє сузір’я провідних акторів країни: Акмала Гурєзова, Віталія Ажнова, Тетяни Міхіної, Наталії Долі та інших. Велика прем’єра, що відкриває нову сторінку сучасної театральної історії, відбудеться вже 10 вересня. Щодо того, як триває підготовка до вистави та чому ця співпраця є не лише художнім викликом, а й потужним кроком культурної дипломатії, ми поспілкувалися з головною продюсеркою Національного академічного драматичного театру імені Лесі Українки та кураторкою проєкту Оксаною Немчук.
Ґжеґож Яжина та Оксана Немчук (праворуч)
ELLE: Пані Оксано, ідея проєкту є абсолютно небанальною. Для сучасного українського простору це справжній прецедент: меморандум про співпрацю між двома інституціями — Театром ім. Франка та Театром ім. Лесі Українки. Як кураторка проєкту, яку головну місію ви ставили перед собою, розпочинаючи Cassandra Project?
ОКСАНА НЕМЧУК: Це справді амбітне завдання. Початковий задум з’явився на етапі, коли мене запросили до Театру імені Лесі Українки: ще відтоді моєю метою було привезти в Україну зразки топової європейської режисури. Ми почали працювати над цією ідеєю і зрештою запросили Ґжеґожа Яжину — одного з «батьків» польського театрального відродження. Разом із Кшиштофом Варліковським на початку 2000-х вони здійснили справжню революцію, принісши нову інтелектуальну думку в європейське мистецтво. Оскільки в нашої театральної спільноти є серйозні амбіції бути присутніми на світовому ринку, мені здалося вкрай доречним запросити режисера категорії А. Людину з досвідом створення вистав світового рівня.
По-перше, Польща нам ментально близька, вона неймовірно підтримує нас зараз, і ця спільність дуже допомагає в художніх пошуках. По-друге, стиль Яжини робить велику ставку на візуальний ефект. Це важливо, адже репетиції через перекладача — це завжди виклик. Театр — це інтимний процес, і «труднощі перекладу» могли б стати перешкодою, але візуальна мова Ґжеґожа нівелює цей бар`єр.
Крім того, проєкт є технологічно складним: ми задіємо AR, VR та спеціальний 3D-саунд. Режисер Збігнєв Бзимек своїми відео інсталяціями надасть нам можливість бути присутніми у різних часових континуумах одночасно.
Це технології, які давно працюють у Європі, і ми прагнемо відтворити їх тут. Оскільки такий масштаб потребує колосального фінансування, яке жоден театр самотужки не потягне, виникла ідея об`єднати зусилля франківців і нашого театру. Це складне зіткнення двох різних систем, але ми щасливі, що обидва колективи відкриті до цього досвіду.
ELLE: Гжегож Яжина — режисер зі світовим ім’ям. Як його бачення класичної драми Лесі Українки трансформувалося під час репетицій з українськими акторами? Як польське бачення режисера резонує з нашою реальністю?
O.Н.: Ґжеґож сам обрав цей твір Лесі Українки. Архетип Кассандри актуальний понад три тисячі років. Через нього ми проговорюємо долі жінок під час війни: не лише тих, хто воює, а й тих, хто живе в окупації чи в надважких умовах. Це дуже тонкий, неагресивний погляд на те, що відбувається з людською душею в епіцентрі катастрофи.
Ми створюємо оригінальну версію історії, де текст Лесі Українки переплітається з Есхілом, Евріпідом, Сартром. Робоча назва — Cassandra Project, але ми ще шукаємо остаточне ім`я. Цікаво те, що режисер приїжджає до нас із мирного світу. Для нас важливо побачити себе його очима — навіть якщо цей погляд буде несподіваним чи шокуючим. Водночас наші акторки — Таня Міхіна, Оля Голдіс, Наташа Доля та інші — відстоюють свої почуття як левиці. Ґжеґож і драматург Роман Павловський ідуть за ними, за їхніми реальними емоціями та досвідом.
Віталій Ажнов
Тетяна Міхіна
Олександр Яцентюк
Ольга Голдіс
Наталя Кабізька
Кирило Анісімов
ELLE: Як у творчому процесі долається мовний бар’єр? Чи не втрачаються сенси в перекладі?
О.Н.: Момент lost in translation присутній, але театр — це не тільки слова. Це історія фізичного та енергетичного обміну. Коли погляд чи мовчання важать більше за репліку. Ґжеґож пропагує естетику кіно на сцені: спочатку картинка може здатися простою, але вона має такий нейробіологічний ефект, що не відпускає тебе тижнями. У нас інший метод репетицій — ми звикли до довгих читань та обговорень. У Яжини ж актори мають абсолютне право голосу. Вони імпровізують, переписують сцени під себе, якщо не відчувають правди в ситуації. Інколи я навіть хапалася за серце через різницю темпераментів: наші актори дуже емоційні, енергійні. Але та унікальна атмосфера довіри, яка виникла в групі, дає надію, що ми здолаємо всі труднощі.
ELLE: У виставі задіяні актори обох театрів. Як проходить процес «зшивання» різних театральних шкіл та підходів у межах однієї постановки?
О.Н.: Ми йшли двома шляхами. Спершу відібрали портфоліо за критеріями віку й зовнішніх характеристик, потім були мої рекомендації та поради художніх керівників. Були навіть контроверсійні рішення. Наприклад, щодо Ольги Голдіс ми довго дискутували, але зрештою Ґжеґож сказав: «Дякую, що наполягла, вона ідеальна».
Для акторів це теж був іспит. Людина мала щиро хотіти брати участь у такому челенджі. Були відомі артисти, які самі надсилали портфоліо з проханням: «Просто подивіться мене». Це живий процес: хтось відсіювався, хтось знаходив себе. Адже грати античні архетипи — це виклик. Ти можеш мовчати всю виставу, але фінальний жест має перевернути світ.
ELLE: Відомо, що репетиції відвідували представники Авіньйонського фестивалю — Магда Бізарро та Жюль Одрі. Чи можемо ми сподіватися, що ця версія «Кассандри» стане частиною європейського фестивального контексту?
О.Н.: Ми дуже на це сподіваємося. Зараз ми на стадії переговорів з партнерами в Польщі та Британії. Чи це буде Авіньйон, чи Единбург — побачимо. Але ми прагнемо не просто гастролей для діаспори, а повноцінної присутності на великих європейських ринках. Важливо, щоб західний глядач — британці, французи, німці — купував квиток на український продукт як на мистецтво світового рівня. Це питання державної стратегії та менеджменту. Ми хочемо створити новий алгоритм презентації нашої культури: не просто «пронестися» світом, а закріпитися в його контексті. Наша група працює під обстрілами, польські колеги спочатку дивилися на наш спокій під звуки сирен із подивом. Ця ситуація «екзистенційної загрози», в якій ми живемо, теж стає частиною вистави. Це фактори, які роблять проєкт унікальним.
Ця дорога довша і дорожча, але саме вона може відкрити для українських митців омріяний момент справжньої присутності у світі. Ми всі хочемо мати змогу бути частиною глобального ринку. І важливо, щоб це відбувалося не через співчуття до війни в Україні, а завдяки високій якості продукту.
ELLE: Ви з Анастасією Гайшенець координуєте складну мережу міжнародних зв’язків. Що було найскладнішим у логістиці та комунікації під час підготовки проєкту такого рівня?
О.Н. Вистава технічно дуже складна для переїздів. Ми розглядаємо варіанти «театрального туризму», коли будемо грати по кілька днів у великих містах. Вже є попередні домовленості з Польщею, Британією та, можливо, США. Це великі виклики. Зазвичай витрати на логістику та проживання лягають на сторону, що ініціює гастролі, тобто на нас. Оскільки це україно-польський проєкт, Польща також зацікавлена в просуванні свого художнього продукту. У них дуже круто працюють інституції, що займаються фестивальним і комерційним просуванням театру у світі. Вони допомагатимуть нам із пошуком партнерів. Вивезти таку махіну (декорації, велика група людей) — це формат мюзиклу. Але польський досвід дає надію. До того ж за кордоном величезна українська громада. Коли вистави Уривського приїжджають до Польщі, місцеві в шоці від попиту та цін на квитки.
Наше завдання — залучити не лише українців, а й локального глядача. Маючи різний закордонний досвід, я розумію: війна — це дуже складна історія для театральної практики.
Адже театр — це певною мірою розрядка через мистецтво. Чи захоче людина на Заході, яка й так перевантажена новинами про фінанси та загрози, приходити в театр і проживати цей біль ще раз?
Тому ми маємо представити нашу країну через потенціал, енергію та талант. Те, що ми створюємо таке мистецтво під час війни, вже саме по собі є потужним стейтментом. Ми заявляємо: ми — театральна країна. Завдяки зусиллям митців театр стає титульним видом мистецтва в Україні. Дякувати Богові, бо ще кілька років тому я не впевнена, що могла б так сказати. Зараз це феномен, який викристалізувався за останні три-чотири роки.
фото Ірини Сомової та Юлії Вебер
Інформація підготовлена на основі матеріалів: elle.ua