Автор фото, Getty Images
"Я зачинилася у вбиральні й сиділа там, доки судно не відійшло у відкрите море".
Це речення могло б слугувати початком захопливої пригодницької повісті.
Насправді ж саме так американка Марта Геллгорн описала свій спосіб потрапити до Нормандії влітку 1944 року, всупереч забороні для жінок-журналісток висвітлювати висадку союзників.
Згодом її визнають однією з найвизначніших військових репортерок XX століття. Вона працювала в Іспанії, Фінляндії, В’єтнамі та в нещодавно звільненому концтаборі Дахау, товаришувала з родиною Рузвельтів і була дружиною Ернеста Гемінгвея.
Однак, мабуть, жоден її матеріал не починався так зухвало, як той, що привів її на узбережжя Нормандії.
У 1991 році, незадовго до своєї кончини, Геллгорн поділилася з BBC історією про те, як їй вдалося подолати військові обмеження та особисто побачити одну з найвизначніших подій Другої світової війни.
Жінка, яка зосередилася на людях у зоні конфлікту
"На цьому залюдненому та небезпечному узбережжі панував хаос", – писала Геллгорн у своєму репортажі з Нормандії.
Вона згадувала, як люди обережно пробиралися вузькими стежками, розміченими білими стрічками, що вказували на безпечні ділянки, очищені від мін. "Пил заповнював сіре нічне повітря, створюючи враження всюдисущості війни – тривожної та невблаганної".
Але навіть серед руйнувань вона помічала те, що залишалося поза увагою багатьох інших.
"Ми ступили на траву, і, мабуть, головним відкриттям того дня став аромат літа: луків, полів, теплої землі, що цілий день ввібрала сонячне тепло. Запах миру. Запах світу, де літо залишалося літом, а не полем бою".
Саме в таких деталях розкривався її непересічний талант.
Там, де більшість воєнних кореспондентів зосереджувалися на переміщенні військ, стратегічних планах та втратах, Геллгорн приділяла увагу людським історіям. Вона писала про те, що вони бачили, відчували, чого боялися і за що чіплялися, коли їхній звичний світ руйнувався на очах.
Пізніше вона сама себе назвала "ходячим диктофоном з очима".
Вона помічала те, чого не бачили інші, і майстерно перетворювала ці спостереження на розповіді, що зберегли свою актуальність.
Шлях від Vogue до передової
Марта Геллгорн стала військовою кореспонденткою майже випадково.
У 1937 році вона вирушила до Іспанії, де вирувала громадянська війна. За словами її біографа Керолайн Мургед, головною причиною її поїздки був Ернест Гемінгвей, з яким у неї тоді тільки починалися романтичні стосунки.
Коли Геллгорн прибула до Іспанії, письменник поставив їй запитання:
– Чому ти не пишеш про війну?
– Бо я нічого не тямлю у зброї та бойових діях.
– Пиши про те, що знаєш. Про людей.
Ця порада стала визначальною для всієї її подальшої кар’єри.
Поїздку вона профінансувала гонораром за статтю для Vogue під назвою "Секрети догляду для жінок середнього віку". Заради цього матеріалу вона навіть погодилася на болісну косметичну процедуру для шкіри.
А вже наступний її репортаж називався "Життя під обстрілами" і розповідав про повсякденне життя цивільних осіб в обложеному Мадриді.
Геллгорн швидко усвідомила, чим вона хоче займатися.
"Я поруч із людським горем – це моя сфера діяльності", – писала вона своїм друзям.
Подружнє життя з Гемінгвеєм та боротьба за визнання
Коли Геллгорн і Гемінгвей одружилися у 1940 році, вони були однією з найвідоміших пар того часу.
Однак дуже швидко стало зрозуміло: поруч перебувають дві особистості з однаково сильними характерами.
Автор фото, Getty Images
Підпис до фото, Марта Геллгорн і Ернест Гемінгвей. У червні 1944 року вони обоє писали про висадку союзників у Нормандії – але кожен по-своєму
Якщо на початку їхніх стосунків Гемінгвей підтримував її журналістські прагнення, то після одруження він дедалі частіше бажав бачити дружину вдома.
Коли у 1943 році Геллгорн вирушила на фронт до Італії та супроводжувала американські війська в районі Монте-Кассіно, письменник надіслав їй телеграму:
"Ти військовий репортер чи дружина біля мого ліжка?"
Це питання багато пояснювало про динаміку їхніх стосунків.
Марта все менше бажала робити вибір між коханням та професією.
Змагання за Нормандію
До 1944 року подружжя вже змагалося не лише в особистому житті, а й на професійній ниві.
Геллгорн хотіла висвітлювати висадку союзників для журналу Collier’s. Однак редакційне завдання отримав Гемінгвей.
Поки він прямував до Лондона, вона два тижні добиралася до Європи норвезьким вантажним судном.
Та найбільша перешкода ще чекала попереду.
Американські військові не дозволяли жінкам-журналісткам висвітлювати висадку.
Для більшості репортерів це означало б завершення їхньої місії.
Для Марти Геллгорн – лише початок.
Автор фото, Getty Images
Підпис до фото, Марта Геллгорн (ліворуч) із колегою – воєнною кореспонденткою Вірджинією Коулз. Лондон, 1946 рік
Пізніше Геллгорн зазначала: "Усі ці штабні офіцери в тилу, які вигадують заборони та обмеження, лише спонукають мене шукати шляхи їх обходу".
Саме з таким настроєм вона піднялася на борт санітарного судна, яке прямувало до берегів Франції.
Коли її запитали про мету її присутності на борту, Геллгорн не розгубилася: "Я збираюся взяти інтерв’ю у медсестер. Готую матеріал для жіночого журналу".
"Завжди можна було прикритися подібною вигадкою, – згадувала вона згодом. – Це звучало настільки невинно та абсурдно, що мені легко повірили".
Згодом журналістка знайшла кабінку вбиральні, замкнулася в ній і не виходила, доки судно не відійшло у море.
Так вона обійшла систему.
А вранці 7 червня 1944 року опинилася на плацдармі Омаха.
Геллгорн стала єдиною жінкою-кореспонденткою, яка працювала безпосередньо в зоні висадки союзників у Нормандії.
Унікальні спостереження
Її репортаж з Нормандії відрізнявся від більшості тогочасних текстів про висадку союзників.
У ньому присутнє все, чого можна очікувати від значної історичної події: безкінечні колони кораблів, танки, літаки, вибухи та хмари диму.
Але також є й дрібниці, які роблять картину живою.
Мотузка для білизни, натягнута на десантному кораблі.
Музика з радіоприймача, що лунала крізь звуки вибухів.
Військові аеростати, що погойдувалися в небі й нагадували їй дитячі іграшки-слоненята.
"Усе було одночасно дивним і приголомшливим: спочатку похмурі пляжі, де нещодавно точилися бої. Потім села, де місцеві жителі зустрічали солдатів квітами та печивом. А за найближчим поворотом міг ховатися снайпер або чекати міна".
У кількох рядках вона передала парадокс війни, де життя і смерть, свято і жах нерідко співіснують.
Саме такі спостереження часто допомагають краще зрозуміти людей, ніж описи штабних нарад чи військових операцій.
Автор фото, Getty Images
Підпис до фото, Після років окупації жителі Сент-Марі-дю-Мон зустрічають американських солдатів. Червень 1944 року
Одного разу один із солдатів запропонував журналістці сховатися від авіанальоту в окопі.
"Якщо, звісно, ви не проти піску в їжі", – пожартував він.
Санітар, який супроводжував Геллгорн, миттєво підхопив жарт. "Дякуємо за запрошення. Але сьогодні ввечері у нас гості на кораблі, тож доведеться залишитися вдома".
Такі жарти часто зустрічаються в її репортажах.
Марта Геллгорн усвідомлювала: гумор є одним зі способів зберегти психологічну стійкість у ситуаціях, де здоровий глузд насилу справляється з реальністю.
В есеї "Війна у Фінляндії" вона писала: "Мені здається, щоб зберегти хоч якусь душевну рівновагу під час війни, людина тимчасово вимикає здатність тверезо мислити. Вона сміється за першої ж нагоди і поступово – повільно, але невпинно – починає втрачати розум".
Автор фото, Getty Images
Підпис до фото, Поранені американські військові на узбережжі Нормандії після висадки союзних військ. Червень 1944 року
Після повернення до Лондона Марту Геллгорн затримала військова поліція. За поїздку до Нормандії без належного дозволу її направили до табору підготовки медсестер.
Але й це її не зупинило.
Невдовзі вона переконала британського пілота взяти її на борт літака до Італії, щоб продовжити висвітлювати просування союзних військ Європою.
Міжнародна кореспондентка BBC Ліз Дюсет вважає, що Геллгорн належить до жінок, які трансформували уявлення про журналістську професію.
"Вона не дозволяла ні іншим, ні собі оцінювати її роботу крізь призму статі. У сфері, де тоді домінували чоловіки, Геллгорн довела, що жінки можуть не лише писати про війну, а робити це блискуче", – говорить Дюсет.
На її думку, журналістика Марти Геллгорн залишається актуальною й сьогодні.
"Усе, що рухало нею, усе, що визначало її роботу, залишається важливим і зараз. Багато що змінилося, але суть якісної журналістики незмінна: мужність, моральність і переконання, що найкращі репортажі народжуються там, де відбуваються події: віч-на-віч із реальністю, у спеці й пилюці, в холоді та темряві".
Прагнення особисто бачити війну не полишало Геллгорн протягом усього її життя.
За наступні десятиліття вона стала свідком численних конфліктів та криз. А збірка її репортажів, опублікована 1959 року, мала показову назву "Обличчя війни".
Ця назва була невипадковою.
Для Геллгорн війна завжди насамперед була історією про людей.
"Будь-яка війна складається з мільйонів людських історій", – написала вона у передмові до книги.
Можливо, саме тому її тексти продовжують читати й донині.
У них ідеться не стільки про генералів, армії чи великі історичні події, скільки про людей, які прагнуть зберегти свою гідність, почуття гумору та здатність відчувати запах літньої трави, навіть коли світ навколо руйнується.