Оскільки війна Росії проти України триває без видимого кінця, відбудову вже не слід розглядати як питання повоєнного часу. Натомість, її варто сприймати як невід’ємну частину економічної стійкості країни, безпеки під час війни та майбутньої інтеграції з Європою.
Протягом останніх чотирьох років Україна мобілізувала безпрецедентну міжнародну підтримку. Європейський Союз схвалив багаторічні пакети фінансування, включно з механізмом на 90 мільярдів євро до 2027 року, тоді як регулярні міжнародні конференції з відновлення продовжують генерувати обіцянки, партнерства та дорожні карти для відродження.
Виклик полягає вже не просто в мобілізації підтримки чи фінансових зобов’язань, а в їх перетворенні на вимірні результати. Наступний етап відбудови України визначатиметься здатністю країни ефективно координувати та розгортати наявні ресурси.
Попри зусилля зі створення складних фінансових інструментів та платформ, багато ініціатив з відновлення все ще борються за просування від етапу проєктних пропозицій до інвестицій. Настав час перейти від солідарності до реалізації.
Наразі багато проєктів відбудови страждають від фрагментованої екосистеми. Донори та інституції часто працюють паралельними конвеєрами підготовки проєктів, кожен з яких формується відповідно до власних мандатів та систем управління ризиками. Результатом є проліферація техніко-економічних обґрунтувань та технічної документації без відповідного зростання кількості проєктів чи прогресу.
Відбудову України часто представляють як спільне підприємство. Однак, насправді, учасники, включаючи уряди, інституції розвитку, інвесторів та українські виконавчі агенції, часто переслідують різні цілі та реагують на різні стимули.
Першочерговою метою фінансованої державою відбудови є забезпечення політичної та інституційної підзвітності. Державні кошти мають бути обґрунтованими перед платниками податків, тоді як уряди-донори та міжнародні фінансові інституції все частіше пов’язують виплати з вимірним прогресом у сфері врядування та реформами. В умовах електоральної волатильності та фіскальних обмежень, допомога на відбудову має презентуватися як засіб просування національних інтересів, таких як безпека та стабільність, а не як необмежені трансфери.
Умовність, багаторівневі затвердження та вимоги звітності зміцнюють підзвітність, одночасно знижуючи ризики. Однак ці самі механізми можуть уповільнювати реалізацію. Без сильнішої узгодженості між вимогами до врядування та спроможністю до виконання, сама підзвітність може стати частиною вузького місця у виконанні.
На відміну від урядів, інвесторам не потрібно демонструвати солідарність або підтримувати наративи альянсів. Натомість, їхня мета — розподіляти капітал там, де ризиково-зважені прибутки, передбачуваність регулювання та достовірні шляхи виходу можуть бути оцінені з достатньою впевненістю.
Багато компаній, які були присутні на українському ринку до повномасштабного вторгнення, залишаються відданими і бачать конкурентну перевагу у збереженні своєї присутності. Водночас, посилений міжнародний інтерес з 2022 року поки що не трансформувався у великомасштабні нові інвестиції.
Довгострокові інвестиційні рішення залежать не лише від умов безпеки, але й від додаткових факторів, включаючи стабільність регулювання, передбачуваність оподаткування та макроекономічну ясність. Хоча страхові інструменти можуть пом’якшити фізичні ризики, вони рідко бувають достатніми для зміни стратегічних інвестиційних рішень. Компанії інвестують, коли бачать достовірну комерційну модель.
Українські інституції, що займаються відновленням країни, стикаються з іншим набором проблем, прагнучи масштабувати зовнішню підтримку в умовах воєнного стану. Україна досягла прогресу у зміцненні своєї системи державних інвестицій шляхом реформ, спрямованих на централізацію прийому проєктів, покращення пріоритезації та підвищення прозорості. Водночас, спроможність до реалізації залишається нерівномірною між міністерствами, регіонами та муніципалітетами.
Виклики особливо помітні на місцевому рівні. Децентралізація розширила муніципальну відповідальність за економічний розвиток, але багато місцевих органів влади все ще бракує технічного потенціалу для підготовки проєктів у форматах, що відповідають міжнародним стандартам фінансування та інвестування.
Українські інституції повинні орієнтуватися у все більш складному середовищі управління, балансуючи між умовністю ЄС, стандартами багатостороннього кредитування, механізмами фінансування під державні гарантії та вимогами належної перевірки приватного сектору. Тому посилення інституційної спроможності до абсорбції вимагає інвестицій у кваліфікований персонал, муніципальну експертизу, міжвідомчу координацію та професійне управління проєктами.
Якщо архітектура відбудови України залишається фрагментованою, частина пояснення криється у тому, як це питання позиціонується на міжнародному рівні. У перші роки війни Україну здебільшого зображували як отримувача допомоги. Таке формулювання мобілізувало безпрецедентну політичну солідарність та фінансову підтримку, але не забезпечує довгострокового фінансування.
У західних столицях відбудова України все більше конкурує з внутрішнім фіскальним тиском, зміною геополітичних пріоритетів та іншими міжнародними кризами. Як наслідок, підтримка, ймовірно, триватиме довше, коли відбудова буде представлена як частина ширших стратегічних інтересів.
Ця зміна вже стає помітною. Зростаючий міжнародний інтерес до українського сектору оборонних технологій ілюструє, як акцент на стратегічній цінності, а не на гуманітарній потребі, може залучити міжнародних інвесторів, галузевих партнерів та венчурний капітал. Має сенс застосувати це ширше і просувати українську відбудову як частину довгострокової архітектури безпеки Європи.
Ця відмінність має значення, оскільки вона змінює стимули. Хоча солідарність може мобілізувати політичну підтримку, стратегічна узгодженість може допомогти забезпечити довгострокові інвестиції. Майбутній успіх відбудови України все більше залежатиме від здатності Києва просувати участь у відновленні країни не лише як моральний імператив, але й як спільний економічний інтерес та інтерес безпеки.
Ольга Усенко — запрошений науковий співробітник Євразійського центру Atlantic Council.
Джерело новини: www.atlanticcouncil.org