5 серпня 2026 року – п’ята річниця з дня відходу у вічність Євгена Кириловича Марчука (1941-2021)
Він не дожив пів року до повномасштабного вторгнення, і тепер немає сенсу розмірковувати про те, що б міг сказати 80-річний генерал армії про Велику війну українського народу протягом свого життя. Однак, перші 30 років незалежної України Марчук, безсумнівно, суттєво впливав на процеси, що відбувалися, і, незважаючи на критику, це був реальний внесок у те, що навесні 2022-го Україна вистояла.
Фото: Horim / Wikipedia
Згадувати про постать, чий життєвий і кар’єрний шлях розпочався за часів СРСР, та ще й генерала КДБ, не лише складно, а й відповідально. Втім, такою була доля багатьох українських діячів – перших депутатів, політичних журналістів, міністрів, президентів… Бездоганних серед них, звісно, було небагато. Тож, пам’ятаючи про це, не слід забувати й про те, що ці люди, зокрема Євген Марчук, реально зробили.
Він був, як зараз кажуть, «медійною персоною» з першої п’ятірки. А як інакше, маючи такий багатий послужний список? Генерал Марчук був призначений першим очільником СБУ (1991-1994), міністром оборони України (2003-2004), двічі обіймав посаду прем’єр-міністра, був народним депутатом від печально відомої партії СДПУ(о), хоча й вийшов з її фракції, балотувався в президенти (1999), обіймав посаду секретаря РНБО (1999-2003)… Про ці роки можна багато чого пригадати. Наприклад, як президент Леонід Кучма звільнив Євгена Марчука з посади прем’єр-міністра у травні 1996-го з незвичайним формулюванням: «за створення власного політичного іміджу»; або про захист півострова Тузла від російських претензій ще у 2003-му. Але хочеться сконцентруватися на чомусь одному, характерному, що виділяло стиль і вдачу Марчука.
Автору цього матеріалу довелося перебувати у Криму навесні 1994 року з журналістським завданням. Сказати, що на українському півострові в ті дні було неспокійно – це нічого не сказати. Проросійський «президент» Юрій Мєшков робив усе, аби якомога швидше відокремити Крим від України. Агресивні пенсіонерки, яких журналісти називали «мохеровими беретами», та фальшиві «казаки» цілодобово пікетували Верховну Раду Криму, де також базувався Мєшков. У Сімферополі, Севастополі, Ялті вже висаджувалися управлінські «десанти» з Москви. Уряд Криму очолив російський економіст Євгеній Сабуров…
Євген Марчук тоді щойно очолив уряд України. А далі – все було «справою техніки». Посаду президента Криму було скасовано через її «невідповідність Конституції України». Ідеальний спокій на півострові було забезпечено завдяки спокійним та виваженим діям українських спецслужб. Марчук тоді щойно залишив крісло голови СБУ – отже, діяли його кадри. Мєшков поїхав до Москви, не пробувши «президентом» і двох місяців, Сабуров зробив те саме. Якби ж двадцять років потому, у березні 2014-го, Україна діяла так само рішуче та професійно, багато чого могло б скластися інакше.
…Наприкінці свого політичного та життєвого шляху генерал Марчук представляв Україну на переговорах у Мінську (2018-2019). Про ті, здавалося б, нескінченні дипломатичні контакти з ворогом, багато чого вже написано – головним чином про їхню безплідність. Але це не зовсім так. Великої війни (ми тепер це добре усвідомлюємо) було не уникнути. І хто, як не генерал Марчук, з усім його досвідом, міг це розуміти та робити відповідні кроки? Отже, зосередимося на головному висновку: Україна у Мінську виграла час. Як саме цей час було використано – це вже інша розмова, але в лютому-березні 2022-го ЗСУ та загони тероборони не віддали ворогу столицю.
Тож місце серед будівничих української держави Євген Кирилович Марчук здобув. Україна його не забуде.
Ігор НОВИЧЕНКО, Київ
Фото з архіву Укрінформу
Перше фото: facebook.com/marchuk.yevgen