Підпис до фото, Деякі народилися в Україні, але вважають себе росіянами
На західній частині України, за високими мурами та кількома зачиненими брамами, розташований табір для військовополонених.
Тут утримують чоловіків, які воювали на боці Росії й потрапили до полону.
Чимало з них не походять із бідних та віддалених регіонів Росії, як це часто спостерігалося на початку повномасштабного вторгнення. Їх вербували у великих містах – Санкт-Петербурзі, Єкатеринбурзі та інших.
Але серед них є не лише росіяни.
Є й уродженці України – чоловіки, які пішли воювати проти власної країни.
"Я вважаю себе росіянином"
Розмови з військовополоненими є непростими.
Насамперед потрібно переконатися, що на них ніхто не тисне. Потім – зрозуміти, наскільки відкрито вони готові говорити в таких умовах.
Проте отримати доступ до російських військових у самій Росії практично неможливо. Тому бесіди з полоненими дають змогу краще зрозуміти, що відбувається на війні та що спонукає людей брати в ній участь. Зокрема, українців, які воюють на боці Росії.
Кожному співрозмовнику ми надали можливість відмовитися від інтерв’ю.
З тими, хто погодився, розмовляли без камер та подалі від охорони.
Окрім кількох офіційних інтерв’ю, вдалося особисто поспілкуватися з полоненими російською мовою в різних місцях.
Підпис до фото, Серед полонених – чоловіки з окупованого сходу України та великих російських міст
Антону було десять, коли частина українського Донбасу, де він мешкав, опинилася під контролем проросійських сил.
У 2022 році, коли Володимир Путін розпочав уже повномасштабну війну, Антону виповнилося 18. Він одразу став добровольцем – воювати за Росію.
"Я не шкодую про свій вибір. Я пішов захищати свою землю", – твердо каже Антон. Його друзі також пішли добровольцями.
"А потім починаєш отримувати СМС. Загинув. Загинув. Загинув".
Інші військовополонені розповідають майже те саме: усі, хто вирушив на війну разом з ними, загинули.
За їхніми словами, охочих воювати стає все менше – попри великі виплати за підписання контракту. Це може свідчити про те, що Путіну стає все важче уникати нової масової мобілізації.
Коли Україна бере у полон власних громадян, їх судять за державну зраду.
Але спершу їх відправляють до таборів для військовополонених разом з росіянами.
Офіційно Київ продовжує вважати їх українцями, а російський контроль над їхніми регіонами – тимчасовим. Але реальність є значно складнішою.
"Вони дуже проросійськи налаштовані, а самі не мають чіткого відчуття, ким себе вважають", – зазначає Петро Яценко з Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими.
Антон, принаймні, зрадником себе не вважає.
Підпис до фото, Цієї зими на ялинках можуть бути прикраси з українського табору військовополонених
"Я вважаю себе росіянином. Країна не має значення, все залежить від національності. Уся моя родина з Росії. Усі моє коріння звідти", – заявляє він.
Коли ми запитуємо його про українське прізвище, він лише відмахується. На його думку, це нічого не змінює.
Ціле покоління людей, народжених в Україні, виросло вже в умовах окупації – з російською системою освіти та медіа, які повністю контролюються Кремлем. Роками вони чули від них одне й те саме: українська влада в Києві – "нацистська" і нелегітимна.
Після початку великої війни під цей вплив потрапило ще більше людей і територій.
Антон увібрав цю пропаганду і тепер майже дослівно повторює її основні тези.
Він називає Путіна "моїм президентом" і вважає, що той має продовжувати наступ та захопити решту Донбасу – навіть попри те, що заради цього вже загинули сотні тисяч людей.
"Шкода, що люди загинули, особливо невинні, – каже Антон. – Але війна є війна. Її можна було закінчити. Але ніхто не хотів цього робити".
Підпис до фото, Військовополонені виготовляють труни, щоб заробити на додаткову їжу та сигарети
"У нас свої образи"
У тюремній лікарні Артем лежить на ліжку в кутку. Його тіло всіяне рубцями від поранення. На війні він пробув лише два місяці.
Як і Антон, Артем родом з Донецька і пішов воювати добровільно – а не лише заради грошей.
"У нас свої образи", – каже Артем, згадуючи, як у 2014 році його регіон зазнав сильних обстрілів, коли українські війська намагалися не допустити його переходу під контроль Росії.
Але військовий досвід додає гіркоти.
Каже, що командир був "поганий". А сам Артем так і не отримав обіцяних 400 тисяч рублів ($5000) за підписання контракту.
І це ще не все. Поранений Артем лежить поруч із російським солдатом, якому за такий самий контракт заплатили вп’ятеро більше.
Усі українці, з якими ми поспілкувалися в полоні, були з територій, окупованих Росією ще у 2014 році. І майже всі вони добровільно пішли до російської армії.
Але один чоловік з Донецької області розповів нам, що воювати його змусили.
Під час розмови він постійно озирався, наче не був упевнений, кому взагалі може довіряти.
За даними розвідки, на окупованих територіях проти волі мобілізували понад 50 тисяч українців. В інших джерелах цифри значно вищі.
Цей чоловік розповів, що після російського вторгнення його сім’я не виїхала не через якісь політичні чи національні переконання, а просто тому, що Донецьк був їхнім рідним містом.
Тепер він хотів лише одного – повернутися до дружини та дітей, а потім зробити все, щоб більше не потрапити на фронт.
"Я просто буду ховатися", – зізнався він.
Від трун до ялинок
Під вікнами лікарні полонені розбили грядки з полуницею та огірками.
Трохи далі з господарської будівлі чути різкий запах лаку.
Один із працівників дістає з пакета пластикову ручку золотистого кольору.
"Вгадайте, для чого це?" – усміхається він.
Я заходжу всередину і спочатку навіть не розумію, що бачу. Чоловіки тут майструють дерев’яні труни.
Мені пояснюють, що останнім замовленням були садові будиночки. Нинішнє замовлення виглядає значно похмуріше.
В іншому кінці подвір’я, у сусідній майстерні, кілька військовополонених виготовляють штучні новорічні ялинки. На верстатах висять яскраві ялинкові прикраси.
Як і ті, хто робить труни, вони розповідають мені, що зароблені гроші витрачають на додаткову їжу та сигарети.
Сергій народився в українському Луганську, але каже, що він росіянин – як і його батьки, які переїхали на Донбас, коли Україна і Росія ще входили до СРСР.
Він вступив до російської армії десять років тому, щоб, за його словами, "захищати Батьківщину". Тепер хоче повернутися додому, залишити армію і більше не воювати.
"Я своє вже зробив".
Більшість військовополонених такого вибору не мають.
Поруч із Сергієм складає пластикові гілки колишній наркоторговець. Як і багато інших ув’язнених, він пішов на війну "виключно" для того, щоб уникнути тривалого тюремного строку.
"Для мене 15 років в’язниці – забагато, – пояснює Костянтин. – Я розумію, що це, мабуть, мене не виправдовує, але це факт. Мені зараз 44. А вийшов би я у 60. Тож ні".
Але V-шники – так називають ув’язнених, які стали солдатами, – мають дожити до кінця війни, щоб вийти на свободу. А в штурмових підрозділах шанси на це невеликі.
Троє засуджених за вбивства розповіли нам, що спочатку розраховували вийти на свободу після року служби. Але потім їхні контракти автоматично продовжили.
Підпис до фото, Під час обіду полоненим показують відео, що спростовує російські претензії на Крим
Коли я запитую Сергія, як він почувався, коли вбивав у бою своїх співвітчизників, він називає це запитання "провокаційним" і відмовляється відповідати.
Костянтин відповідає обережно: "Я не бачу нічого хорошого в жодній війні. А в такій війні, як ця, нічого хорошого бути не може. Я не кажу, що ми такі самі, як українці, але ми близькі. У всіх там є родичі. Це просто неправильно".
Попри це, він і далі вважає, що рішення піти воювати було правильним.
Ні Сергій, ні Костянтин не вірять, що війна скоро закінчиться. Обидва вважають, що Путін не зупиниться, поки не захопить увесь Донбас.
"Але всі, кого я там знаю, вже втомилися, – каже Костянтин. – Я просто хочу, щоб усе це закінчилося. Якнайшвидше".
"Схоже, нас не хочуть обмінювати"
В обід полонені в темно-синіх комбінезонах мовчки йдуть до їдальні. Голови опущені, руки за спиною.
Вони їдять суп і тушковане м’ясо. На екрані тим часом без кінця показують відео "Міфи про Крим". У ньому спростовують російські твердження про нібито історичне право Росії на півострів, який вона захопила в України у 2014 році.
Але полонені на екран не дивляться.
Спроби переконати їх у чомусь радше схожі на формальність.
Для Києва головне – використати цих військовополонених для обміну і повернути додому своїх.
Але коли складають списки на обмін, виявляється, що чоловіки з Донбасу для Росії не є пріоритетом.
"Цього року передали лише близько десятка людей, – скаржиться Костянтин. – Схоже, вони не хочуть нас обмінювати. Гадаю, ми будемо останніми".
Над матеріалом також працювала Анастасія Левченко.