Цього тижня українці відзначили тридцять п’яту річницю незалежності країни, але історична боротьба України за свободу ще далека від завершення. Це був п’ятий український День Незалежності від початку повномасштабного вторгнення Росії. Результат вторгнення залишається невизначеним і визначить, чи Україна нарешті постане як справді незалежна держава, чи буде змушена повернутися в обійми відродженої Російської імперії.
Боротьба України за державність сягає корінням у минуле на сотні років і є однією з найдавніших в європейській історії. Ще на початку XVIII століття французький письменник Вольтер зауважив, що «Україна завжди прагнула свободи». Головною перешкодою на шляху цих мрій про українську свободу традиційно була Росія. Протягом царської та радянської епох наступні покоління російських правителів прагнули не лише політично контролювати Україну, а й придушити саму ідею окремої української нації.
Протягом століть методи Росії варіювалися від обмежень української мови, культури та ідентичності до навмисного масового голоду цілих громад у їхніх власних домівках. Дух цих репресивних політик, мабуть, найкраще виражений у сумнозвісному російському імперському указі 1863 року, який забороняв публікацію української літератури та стверджував: «Отдельного украинского языка никогда не существовало, нет и не будет».
Російські імперські амбіції щодо України пережили падіння Радянського Союзу майже неушкодженими і з тих пір відродилися з новою силою. Хоча Україні вдалося здобути державність серед потрясінь 1991 року, багато хто в Москві так і не повністю прийняв реальність української незалежності. Як тільки Росія почала оговтуватися від наслідків радянського розпаду, Кремль незабаром знову почав планувати поневолення України.
Сучасні зусилля Росії зі знищення української незалежності тісно пов’язані з Володимиром Путіним. Одержимість диктатора Кремля Україною відображає його погляд на країну як на частину російських імперських земель. З точки зору Путіна, завоювання України є необхідним для виправлення несправедливості розпаду Радянського Союзу та відродження Російської імперії. І навпаки, якщо Україні дозволять зміцнити свій статус незалежної та демократичної європейської країни, Путін побоюється, що це може стати каталізатором наступного етапу російського імперського відступу, який почався з падіння Берлінської стіни у 1989 році.
У перші роки свого правління Путін намагався підірвати українську державу зсередини. Коли це зрештою не принесло бажаних результатів, він вирішив застосувати силу. Поворотним моментом став лютий 2014 року, коли російські війська захопили український Крим. За цим швидко послідувало військове втручання під проводом Кремля на сході України, на Донбасі, що підготувало ґрунт для повномасштабного вторгнення 2022 року.
Ця ескалація військової агресії супроводжувалася дедалі радикальнішою риторикою, що підкреслювала відмову Росії від української державності. Сам Путін задав тон своїми частими твердженнями про те, що українці насправді росіяни («один народ»). Напередодні повномасштабного вторгнення він пішов ще далі і опублікував розлогий історичний есей, який заперечував право України на існування.
З моменту спалаху бойових дій у 2022 році Путін почав говорити ще більш відверто. Це включало порівняння свого вторгнення з імперськими завоюваннями Петра Великого та позиціонування окупації України як повернення «історичних земель» Росії.
Дії російської армії в Україні тісно перегукуються з геноцидними антиукраїнськими наративами Путіна. У районах, що потрапили під контроль Кремля, безжально стираються всі сліди української мови, культури, історії та ідентичності. Тисячі українців були заарештовані та затримані в рамках терористичної кампанії сталінського зразка, яку монітори ООН класифікували як злочин проти людства. Ті, хто залишаються, змушені приймати російські паспорти.
Добре задокументовані зусилля Росії зі знищення української ідентичності роблять безглуздими будь-які припущення про можливість компромісного миру в результаті нинішнього вторгнення. Насправді, жодного змістовного компромісу між геноцидними намірами Росії та бажанням України вижити бути не може. Український народ це чудово розуміє, що пояснює, чому він продовжує боротися з такою мужністю та рішучістю.
На противагу цьому, багато партнерів Києва залишаються в стані заперечення щодо намірів Росії щодо ліквідації українців і досі плекають ілюзорні надії на мирне врегулювання шляхом переговорів. Замість того, щоб визнати необхідність перемогти Росію, вони намагаються збалансувати свою підтримку таким чином, щоб забезпечити виживання України, не провокуючи Путіна. Цей акцент на уникненні ескалації є стратегічною помилкою, яка лише затягнула війну, посилила страждання українців, розв’язала руки Росії та поставила під загрозу Європу.
Поки українці відзначають п’ятий воєнний День Незалежності, довгий шлях країни до справжньої незалежності триває. Імперські цілі Путіна є цілком очевидними і відлунюють століттями російського опору українській державності. За таких обставин усі розмови про мирну угоду шляхом переговорів є марними. Натомість західні лідери повинні усвідомити, що доки Путін не буде змушений визнати незворотну реальність незалежної України, війна триватиме.
Пітер Дікінсон – редактор сервісу UkraineAlert Atlantic Council.
Інформація підготовлена на основі матеріалів: www.atlanticcouncil.org