Графік Павло Маков зустріне 33-тю річницю української незалежності в Харкові. «Я – український художник і не можу існувати без української держави», – каже він. Як держава має підтримувати митців, як виглядає шлях суспільства до дорослішання та які сучасні художники видаються Макову найцікавішими – у новому випуску «Business Breakfast з Володимиром Федоріним»
Лауреат Шевченківської премії, графік Павло Маков, 65, живе та працює в Харкові. У 2022-му його проєкт «Фонтан виснаження» представляв Україну на 59-й Венеційській бієнале. Його роботи входять до колекцій Музею Вікторії й Альберта в Лондоні та Національної галереї у Вашингтоні.
Маков узяв участь у створенні серпневого номеру Forbes Ukraine. Кураторка Ольга Балашова запропонувала йому та ще дев’ятьом українським митцям використати журнал як виставковий простір.
Тема випуску – дорослішання. Для Макова доросле суспільство – відповідальне. Але його діагноз українцям невтішний: навіть війна не змусила подорослішати більшість. Як це змінити, Маков розповів у проєкті «Forbes Busines Breakfast з Володимиром Федоріним».
Forbes Ukraine публікує головне з бесіди.
Про життя в Харкові
«Чому батьки не валять?» – це питання моєму сину Борису ставлять усі його знайомі. Я міг би заробляти і жити за кордоном, але там починаю втрачати сенс існування. Я почувався потрібним, поки представляв Україну на закордонних виставках. А коли в 2023 році вони завершилися, настала порожнеча. Ми з жінкою спакували речі, взяли кішку і поїхали додому.
Я – український художник і не можу існувати без української держави. У 1990-ті не було відчуття, що українські митці потрібні своєму суспільству. Але я почувався частиною цього суспільства, працював для нього. В умовній Португалії я був би не потрібний сам собі, а це вже екзистенційна проблема. І веде вона здебільшого у зашморг.
Про аукціонні рекорди і що вони кажуть про стан ринку
Періодично з’являються новини про рекордні продажі українських митців на аукціонах. Одна з моїх робіт була продана за $100 000, ці гроші пішли на благодійність. Це нічого не говорить про цікавість до українського мистецтва. Благодійні аукціони, як і всі аукціони в Україні, не мають жодного стосунку до ринку.
Дуже часто аукціон – просто фінансова гра. У митця вкладають гроші, роблять гучні анонси. Здається, що за роботу заплатили рекордну суму, але грошей цих ніхто не бачив. Іноді люди купляють самі в себе за свої ж гроші.
Про інвестиції в сучасне мистецтво
Ціна на роботу формується дуже просто. Приходить потенційний покупець. Ти кажеш, скільки хочеш за роботу. Якщо людину влаштовує, вона купує. Реальну ціну роботи не знає ніхто. Мільйон вона коштує чи 10 копійок? Та чорт його знає! Тому сучасне мистецтво і вважається найкращим способом відмивати гроші. Інвестувати в це – постійний ризик.
Колекціонери поділяються на два типи. Перша категорія складає приблизно 10% – це люди, які купують те, що має сенс для них персонально, для розуміння світу і себе. Інші 90% просто інвестують, їм потрібні певні прізвища в колекції. Я б не радив інвестувати людям, які не люблять мистецтво.
Як держава має підтримувати митців, як виглядає шлях суспільства до дорослішання та які сучасні художники видаються видатному українському графіку Павлу Макову найцікавішими – у новому випуску Business Breakfast
Зараз в Україні склалася унікальна ситуація: три генерації митців живі, здорові і працюють. Такого ще не було. Щойно зʼявлялася нова генерація, її знищували або перетягували в Москву. Зараз – дуже потужна молода генерація митців 25–35 років, багато кого з них я знаю.
Тим, хто хоче купувати сучасне мистецтво, раджу звернути увагу, наприклад, на творчість Катерини Олійник.
Чи змусила війна подорослішати українське суспільство
Дорослішання – перш за все про ставлення до відповідальності. В Україні відповідальність на себе взяли приблизно 3-4 млн людей. Із них мільйон – це наша блакитна кров, люди, які взяли зброю і пішли на фронт. І ще умовні 2–3 млн активно допомагають війську. Інші чекають, коли хтось інший вирішить їхню долю.
Доросле суспільство цінує своє. У контексті мистецтва це, зокрема, означає розуміти стратегічне значення культурної політики. В Україні на будь-якому щаблі – від місцевої влади до державної – у 95% людей цього розуміння немає.
Коли до нас приїздять західні гості, ми веземо їх у Бучу. Бо після цього легше їх переконати в Офісі президента підписати документи про допомогу. Але Буча – це про те, які погані росіяни і які бідолашні українці. А де іноземці можуть подивитися, які ми талановиті, яка в нас розвинена культура? За 30 років на державному рівні не був збудований ще жоден музей.
Мусимо подолати зневагу до самих себе. Колекціонери, які приїхали купувати [роботи] українців на Sotheby’s і зупинилися на £15 000, – це приклад такої неповаги. Мовляв, навіщо за українців платити багато – вдома у них за три копійки купимо. Це провінційне ставлення, і цього треба позбуватися.
Як держава має опікуватися мистецтвом
Є речі, які для репрезентації українського мистецтва може зробити тільки держава. Наприклад, орендувати музей Гуггенхайма в США і показати там все: від Київської Русі до Влади Ралко або ще молодших митців. Можливо, якби це почали робити 30 років тому, зараз дронів треба було б набагато менше. І ми б з’явилися на карті світу не лише через війну.
В Україні досі немає національного музею сучасного мистецтва. Лише уявіть собі Париж без Лувру або без Центру Помпіду. Якщо бізнес долучиться до розбудови такого музею своїми грошима, це буде чудово. Багато цінних робіт зараз у руках людей бізнесу, тому якщо вони передадуть щось зі своїх колекцій, це теж важливо. Але головне, щоб держава взяла на себе стратегічну ініціативу.
Поки що є тільки громадська ініціатива. Це команда Ольги Балашової, вони хочуть зробити музей сучасного українського мистецтва у вигляді мережі, а не просто будинку з картинами в центрі Києва. Мені здається, з цього може щось вийти. Хотілося би лише до цього дожити, бо вже 66-й рік на годиннику.
Що таке незалежність
Коли в 1991 році я поставив на референдумі галочку за незалежність України, взяв на себе відповідальність за це. Підписав внутрішній договір про те, що маю для цього щось робити, що буду тут жити і працювати. Так і робив усе своє життя.
Але незалежність існує лише як філософська матерія. Все у Всесвіті залежить одне від одного. І наша залежність від Росії – назавжди, тому що цей великий кордон комусь треба захищати. Нам треба буде, наприклад, утримувати велику армію. І витрачати на це гроші, якими можна було б покращувати рівень життя.
Єдине, що ми можемо зробити незалежно, – обрати наступну нашу залежність. Ми обрали. Ми хочемо залежати від демократичного світу, його порядків, законів, менталітету. Але і вони залежні від нас, від результату цієї війни.
У 2022 проєкт Павла Макова «Фонтан виснаження» представляв Україну на 59-й Венеційській бієнале. Фото Getty Images
Про найцікавіших українських митців
Цінність мистецтва вирішує час – не аукціони і не гроші. В історії є приклади художників, які за життя були дуже дорогими митцями, але з плином часу практично відійшли в забуття. Джуліо Романо, учень Рафаеля, коштував за життя набагато більше за свого сучасника Тіціана. Але останній залишив набагато більший слід у світовому мистецтві.
Не можу сказати, хто з українських художників буде найдорожчим через 50 років, але можу виділити найбільш цікавих митців особисто для мене. Перший – це Сашко Гнилицький. Непересічна фігура. На жаль, рано помер – хворів на рак.
Другий – живий, на щастя, і дуже мною любимий – Андрій Сагайдаковський. Це фантастичний митець зі Львова. В Андрія є серйозний колекціонер, що купує практично всі його роботи. Купують і західні музеї. Торік його практично вимолював Штутгардський музей сучасного мистецтва. Настільки вимолював, що музею поставили умови: ви купляєте в нас ще молодих митців, і тільки потім ми вам продамо Сагайдаковського.
Не менш цікаві мені Саша Ройтбурд, Сашко Бабак, Ілля Ісупов, Влада Ралко. Фантастичні Андрій Рачинський і Даніїл Ревковський. Катя Бучанська – я б під її відео «Ізюм – Ліверпуль» музей будував.
Як виховувати художній смак у суспільства
Щоб виховати смак, треба починати з системи освіти. У музеях за кордоном часто можна побачити школярів 5–7 років, які з учителем ходять дивитися на класичне і сучасне мистецтво.
Треба ходити з дитиною в музеї, слухати музику, читати книжки. Сама вона не проявить ініціативу. Щоб я, 10-річний пацан, хотів по музеях ходити? Я хотів на вулиці гратися. Але нічого, брали за руку і водили. Бо якщо в тебе до 45 років не виховали смаку, то його вже і не буде. А це передається з покоління в покоління.
