90% українців зараз знаходяться у стресі. Євгенія Близнюк, Gradus Research
Стрес та вигорання стали частиною повсякденності українців. Але ні життя, ні ринок праці не зупинився. Роботодавці відчайдушно шукають кадри, а жінки дедалі частіше змінюють професію та виходять на лідерські позиції, попри стереотипи й внутрішні бар’єри. На тлі війни рівень довіри в суспільстві зріс, але зросла й втома — від новин, від нестабільності, від очікувань. Чи можна сьогодні довіряти соціології? І що ми насправді знаємо про себе? Про це Delo.ua розповіла Євгенія Близнюк, соціологиня, засновниця та директорка Gradus Research.
Соціологія під час війни: як змінилися українці?
Війна – це час, коли панує цензура і самоцензура. Як це долають соціологи і взагалі, чи соціологічні дані правдиві сьогодні?
— Люди, звісно, схильні прикрашати свої відповіді, свою думку, але у науковців для цього є спеціальні професійні прийоми.
Наприклад, якщо прямо спитати, чи дають вони хабарі, ми отримаємо відповідь “ні”. Тому існують опосередковані проєктивні техніки. Наприклад, ми задаємо комплекс із 15 запитань щодо практик, пов’язаних із хабарництвом чи корупційним досвідом. Тоді людині важче спотворювати свою реальну поведінку. Щоб брехати послідовно, треба вміти це робити, а більшість людей цього не вміють.
Тож ми слідкуємо за допомогою контрольних питань, наскільки кожен з респондентів є відвертим та чесним. І у випадку, коли виявляємо неправдивих співрозмовників, ми не враховуємо їх під час обробки даних.
Звісно, і в мирний час, і під час війни люди по-різному реагують на запитання. Але війна тут не найважливіший фактор. Я б не сказала, що під час війни люди більше закрилися чи частіше відмовляються від інтерв’ю.
Тобто війна не стала головним чинником зміни поведінки респондентів? А що змінилося?
— У нас є гарний показник — рівень довіри до різних груп людей, інституцій, соціальних спільнот. Точно можу сказати, що рівень горизонтальної довіри, людей до людей — зріс після початку повномасштабної війни. Це проявляється в горизонтальній допомозі, відчутті сильної спільноти.
Недовіра, яка знижує активність участі в опитуваннях, характерна для атомізованих суспільств, наприклад, для росії. Там рівень згоди на участь в опитуваннях — близько 2%. У нас у Gradus Research цей показник вищий за 30%. Це різні планети.
А яку ми спостерігаємо динаміку критичності мислення? Чи стали українці більш емоційними, або ж більш раціональними в нових обставинах?
— Ми всі перебуваємо під сильним впливом соціальних мереж та великої кількості новин, тож люди не завжди встигають вмикати критичне мислення, і часом просто споживають те, що несе інформаційний потік. Це питання складне, і багато фахівців, медіа, дослідників, державних інституцій обговорюють, як регулювати інфопростір, зберігаючи свободу слова, але стримуючи потік фейків, який тільки наростає. Інтенсивність новин спонукає емоційну реакцію і пригнічує раціональну, бо раціональна реакція потребує часу на рефлексію чи перевірку.
З наших досліджень: люди зазначають, що найбільші зміни в їхньому житті від початку війни торкнулися кола спілкування: хтось поїхав, хтось залишився. Більше того, через високий рівень стресу люди все менше готові толерувати іншу точку зору, тож залишають у своєму колі тих, хто близький до їхнього сприйняття подій.
А як щодо стресу? Згідно з дослідженнями Gradus Research в деякі моменти воєнного часу він був навіть трохи нижчим, ніж у 2020 чи 2021 роках. У середньому рівень стресу під час війни зріс менш ніж на 10%. Як так сталося, що війна так мало змінила рівень стресу в суспільстві?
— Під час ковіду у 2020 році рівень стресу вже був високим, бо здавалося, що небо падає на землю. Усі потрапили в нетипові умови. Але психіка влаштована так, що людина адаптується до цих умов і починає сприймати їх як нову норму. Наступні нетипові умови знову підвищують рівень стресу. Ми бачили просідання рівня стресу на другий-третій рік війни, коли були періоди відносного спокою і люди намагалися нормалізувати реальність.
Правда в тім, що під час ковіду стрес уже був високим, і йому просто немає куди зростати. Те, що ми отримуємо 87–90%, — це максимально високий рівень. Для порівняння, у європейських країнах рівень стресу — близько 70–75%. Люди завжди знаходять, через що стресувати, навіть без війни.
На ринку праці бізнес і робітники шукають одне одного і не знаходять
Українська економіка поза всі негаразди працює і за моїми персональними спостереженнями, роботи більше ніж людей, що готові працювати. А за соціологічними вимірами, зараз ринок працедавця чи працівника?
— Усім сторонам важко. У нас виник феномен структурного розриву. Працівники активно шукають роботу, працедавці — співробітників, але їхні профілі не збігаються через великий міграційний зсув. Багато кваліфікованих фахівців виїхали за кордон. Працедавці різними способами намагаються подолати цей розрив: беруть нефахових людей, молодих фахівців, або навіть привозять фахівців із-за кордону. Останнє, наскільки мені відомо, не дуже вдало.
Хтось вкладається в освітні проєкти, щоб виростити нових фахівців, хтось перенавчає жінок чи літніх людей. Усі ці активності спрямовані на подолання розриву між тим, що потрібно, і тим, що є. Разом із тим, я не можу сказати, що працівники знаходяться у виграшній позиції, — їм теж важко знайти відповідну роботу.
Усе, що ви перерахували, — це ініціативи працедавця.
— Бізнес завжди проактивний, бо йому треба робити результат. Я б сказала, що це не ринок працедавця чи працівника, а ринок наявного працівника. Працедавці розуміють, що утримати чи розвинути існуючого фахівця дешевше, ніж знайти нового. Багато ресурсів і уваги приділяється внутрішнім командам, щоб люди не звільнялися. Це важко, бо люди втомлені, вигорілі, знервовані.
При цьому серед мотивуючих факторів працівники називають фінансові. Чи помиляються вони, вважаючи, що гроші вирішать питання недосипу чи стресу?
— Вони не виключали інші фактори, але пріоритет — фінанси. Історично Україна проходила через численні економічні кризи, тому фінансове питання завжди чутливе. Найбільший стрес завдає війна, але працівники не можуть вимагати від працедавця її припинення. Фінансова мотивація — це те, що вони можуть очікувати від компанії.
Що в такому разі працедавець може запропонувати крім грошей, щоб мотивувати, зменшити стрес чи покращити ставлення до роботи?
— У наших дослідженнях люди зазначають, що очікують емпатії, розуміння, здорової атмосфери на робочому місці. Коли працівник відчуває турботу, стосунки набувають людяності. Хтось із працедавців додає вихідні дні, хтось — роботу з психологом чи підтримку. До війни це сприймалося як пасивне заохочення, але зараз це вагомий фактор лояльності. Це не лише софт-скіли керівників, а й внутрішня політика компанії. У мирні часи бізнес мав давати результат, але зараз, щоб досягти результату, треба бути дуже прокачаним у софт-скілах.
Ви фіксуєте, що люди не планують емігрувати, хочуть залишатися там, де живуть. До того ж опитані вказують на пожвавлення ринку праці. Це раціональний прорахунок чи емоційна прив’язаність?
— Показники зайнятості, які декларують респонденти, наближені до довоєнних. Ми не бачимо зростання безробіття, люди мають роботу. До того ж, усі, хто хотів емігрувати, вже зробили це.
Але близько 12% респондентів кажуть, що готові виїжджати, якщо безпекова ситуація погіршиться. Це немало, і показник сталий. Люди, які мають навички подорожування, базове знання мов, друзів чи сім’ю за кордоном, розглядають виїзд. Ті, хто не має такої підтримки чи досвіду, залишаться на своїх місцях або максимально близько до них. Внутрішня міграція йде не зі східних областей на західні, а до найближчих регіонів через звичку, ком’юніті, сподівання повернутися.
Рішення залежить від особистого контексту. Якщо не буде сильних воєнних стресів, люди не поїдуть. Якщо погіршення ситуації буде, 10–12% можуть переїхати у безпечніші регіони України чи за кордон.
Чи можливо оцінити, що станеться коли відкриють кордони?
— Це дуже залежить від ситуації. Якщо відкриють кордони, картина буде зовсім іншою.
Жінки більш готові до зміни професії і лідерських позицій, але їм заважають стереотипи і невпевненість у собі
Щодо зарплат жінок: у сферах, де я працював, жінки заробляли стільки ж, скільки чоловіки. Але я знаю, що в Україні була практика пропонувати жінкам меншу компенсацію. Чи змінилося це за час війни?
— Гендерний розрив у зарплатах є, хоч він і дещо скоротився під час війни. Наявність нерівності — це не міф. Міністерство економіки України колись оприлюднювало дуже промовисті дані: якщо припустити, що жінка і чоловік працюють в середньому 35 років за життя, у зв’язку з цим розривом жінка, фактично, працює 6,5 років безкоштовно.
Серед переважно чоловічих позицій у ваших дослідженнях вказуються керівні посади. Розумію, що власний досвід не є аргументом, але за свою кар’єру я бачив багато жінок-керівниць.
— Склад керівників залежить від індустрії. У моїй індустрії теж багато жінок-керівниць, але є індустрії, де навпаки. Наша задача в дослідженні була перевірити, наскільки стереотипні уявлення відповідають дійсності.
Крім цього, є ще регіональний розріз. У Києві менше гендерних обмежень, але в менших містах стереотипи сильніші.
Але ж ви також вказуєте на те, що жінки більш проактивні, схильні опановувати нові професії. І ми бачимо, що жінки показали себе дуже активними останні три роки. Звідки цей розрив?
— Серед іншого, це і великий психологічний бар’єр. Є дослідження, що чоловіки подаються на вакансії, якщо відповідають їм на 60%, а жінки — лише коли співпадають із критеріями на 80%. Жінки почуваються менш впевнено на ринку праці.
Звідки ця невпевненість? Тим більше, що жінки більш схильні опановувати нові професії — 36% проти 24% чоловіків. Це тиск суспільства чи внутрішні бар’єри?
— Це історична спадщина, яка змінюється, але потребує часу. У 60–70-х роках ринок праці був чоловічим. Жінки поступово заходили на позиції, особливо після війни, коли чоловіків було мало.
Гендерне питання довго не актуалізувалося. Жінки не вважали, що потерпають, бо їм цього не розповідали. Але зараз вони починають розпізнавати сексизм, дискримінацію, менше це толерують.
Переконати жінок, що вони рівні на ринку — це велика просвітницька робота. Ми співпрацюємо з організаціями, які підтримують жінок, щоб вони знайшли віру в себе.
