Автор фото, BBC/Imogen Anderson
Підпис до фото, BBC приховує особи всіх жінок, які брали участь у підготовці цього матеріалу
Алія – ім’я якої ми змінили з міркувань безпеки – подолала сотні кілометрів від свого села до Кабула, аби уникнути примусового шлюбу.
Минулорічна подорож таксі разом із двоюрідною сестрою – одягнені повністю закрито, від голови до ніг, як того вимагають норми, з проглянутими крізь прорізи очима – була винятковою та сповненою ризику в Афганістані. Там будь-якої миті їх могли затримати інспектори “Талібану”, які пильно стежать за дотриманням заборони для жінок здійснювати тривалі подорожі без супроводу чоловіка-родича.
Однак Алію, якій 19 років, та її сестру не зупинили на жодному блокпості “Талібану”, і вони успішно дісталися столиці.
“Я вигадала для родини привід, сказавши, що їду сюди на зустріч із друзями та колишніми однокласниками. Але це не відповідає дійсності. Їх тут немає. Насправді, якби я залишилася в Дайкунді, мене б змусили вийти заміж”, – зізнається дівчина.
Натомість вона прибула до Кабула з певним планом – зареєструвалася на курси англійської мови.
Ці короткострокові, вузькоспеціалізовані приватні навчальні заклади – доступні лише для тих, хто може собі це дозволити – разом із медресе, де викладають релігію, є єдиною можливістю для дівчат здобути певне знання після завершення початкової школи в Афганістані. Проте жодна з цих опцій не здатна замінити повноцінну освіту.
Минуло майже п’ять років відтоді, як “Талібан” заборонив дівчатам, старшим за 12 років, відвідувати школу, при цьому висуваючи різноманітні аргументи щодо продовження цієї заборони.
Це роки, протягом яких такі дівчата, як Алія, зростали без доступу до освіти, яку вони прагнули та потребували. Роки, коли шлях до кар’єрного зростання фактично був перекритий, звужуючи їхні життєві перспективи до такої міри, що для мільйонів дівчат в Афганістані залишався лише один вибір – шлюб.
Автор фото, AFP via Getty Images
Підпис до фото, Ці хлопці навчаються в медресе – релігійній школі. Деяка релігійна освіта доступна і для дівчат
Історія Алії є винятковою не лише через її сміливість. Вона походить із родини, яка має фінансові можливості скористатися тією мізерною кількістю опцій, що доступні молодим жінкам – що є рідкістю в країні, де, за даними ООН, три чверті населення не в змозі задовольнити базові потреби.
Немає такого, що родина не бажала б, аби Алія навчалася – вони погодилися, щоб вона залишилася в Кабулі, і навіть нині оплачують її курси англійської. Однак навіть вони обмежені реаліями життя в Афганістані.
“До заборони мої батьки дуже підтримували моє прагнення до навчання. Вони казали, що я обов’язково зможу втілити свою мрію стати пілотом, – ділиться дівчина. – Але зараз вони вважають, що найкращим варіантом для мене є шлюб, адже я не маю змоги відвідувати школу, університет, я навіть не можу працювати”.
Алія вже отримує пропозиції щодо шлюбу. Вона стурбована тим, що їй доведеться погодитися, і що в новій сім’ї вона не матиме тієї свободи, яку відчуває зараз.
“Деякі сім’ї можуть дуже обмежувати (права жінок. – Ред.). Можливо, мені накажуть забути про мрії. Я не відчуваю жодного оптимізму щодо цього”, – констатує вона.
Проте її рішучість залишається непохитною.
“Якщо родина не змусить мене вийти заміж, я буду чекати. Я чинитиму опір до останнього подиху”, – заявляє Алія.
Однак чинити опір надзвичайно складно.
У невеликому, майже порожньому помешканні на заході Кабула ми зустрічаємося з Шамою.
“Якби “Талібан” не прийшов до влади, я б майже завершила школу. Я була б близька до здійснення своєї мрії стати лікаркою. Саме цього я прагнула”, – говорить Шама.
Натомість чотири роки тому, у віці 18 років, її мати наполягла на шлюбі. Тепер вона має двох маленьких дітей: немовля та дитину трохи старшого віку.
З огляду на міркування безпеки, ми змінили її ім’я та імена членів її родини.
Автор фото, NAVA JAMSHIDI/BBC
Підпис до фото, У міру зростання бідності в Афганістані все більше сімей у Кабулі потребують безплатної продуктової допомоги
Її мати, Каміла, яка працювала прибиральницею, щоб забезпечити донькам освіту після смерті чоловіка шість років тому, відчувала, що не має альтернативи. Вона боялася, що її донька – молода жінка шлюбного віку – привертатиме небажану увагу та зазнаватиме труднощів, якщо залишатиметься незаміжньою.
“Я побоювалася, що вони (бійці уряду “Талібану”. – Ред.) почнуть ставити запитання, чому я не видаю її заміж, – розповідає Каміла. – Я хотіла, щоб вона здобула освіту, працювала і робила внесок у суспільство. Я сама неписьменна, тому почуваюся ніби сліпою. Але я бажала, щоб мої доньки навчалися. У неї (Шами. – Ред.) було стільки мрій. Але для неї це не здійснилося”.
Заборона на здобуття освіти, запроваджена владою “Талібану”, вже мала незворотний вплив на життя численних жінок та дівчат. Згідно з прогнозами ООН, якщо вона триватиме до 2030 року, “понад два мільйони дівчат будуть позбавлені освіти вищого рівня, ніж початкова, у країні, яка вже має один із найнижчих показників жіночої грамотності у світі”.
“Наявність чоловіка – це не єдина мрія жінки. Спочатку вона має стати самодостатньою, незалежною, а вже тоді може одружитися і створити родину. Але я вступила в це нове життя без цього. Мої мрії залишилися нереалізованими”, – ділиться Шама.
До приходу “Талібану” до влади Шама відхиляла багато пропозицій щодо шлюбу.
“Я відмовлялася, бо освіта була для мене найважливішою. Те, чого я прагнула для себе, не збігалося з тим, чого бажали для мене вони (потенційні чоловіки. – Ред.)”, – пояснює вона.
Зараз вона каже, що постійно перебуває у стані стресу і навіть гостро реагує, коли дивиться фільми, де жінки працюють або навчаються.
Чоловік ставиться до неї добре, але гіркота від неможливості реалізувати свій потенціал не зникає.
“Мені надзвичайно важко. Я почуваюся так, ніби ув’язнена вдома. Я живу виключно заради своїх дітей”, – висловлюється вона.
Її 18-річна сестра Нора тепер стурбована тим, що на неї чекає така ж доля.
“Я надто молода для шлюбу. Я прагну продовжити своє навчання. Це схоже на ув’язнення. Я боюся виходити на вулицю через режим, а вдома мати наполягає, щоб я вийшла заміж”, – розповідає Нора, яка часто мріє про повернення до школи.
Проте вона не вірить, що за правління “Талібану” це коли-небудь стане реальністю:
“Уряд “Талібану” оголосив, що школи для дівчат залишаться закритими до подальшого розпорядження. Але вже минуло чотири з половиною роки. Ми чекаємо цього розпорядження щодня”.
Автор фото, NAVA JAMSHIDI/BBC
Підпис до фото, Таліби наказали власникам магазинів в Афганістані зняти голови з жіночих манекенів
З 2021 року відповіді уряду “Талібану” на питання щодо термінів відновлення роботи шкіл для дівчат варіювалися від одного пояснення до іншого, зрештою зводячись до ухилянь та мовчання.
У вересні 2021 року, під час нашого першого інтерв’ю з речником “Талібану” після їхнього приходу до влади, він запевнив, що школи для дівчат будуть відкриті, додавши, що вони “працюють над покращенням безпекової ситуації”.
Через рік відповідь полягала в такому: “релігійні вчені мають занепокоєння щодо безпеки пересування дівчат до школи й зі школи”, але ця проблема нібито вирішується.
У 2024 році заступник речника уряду “Талібану” Хамдулла Фітрат заявив:
“Ми очікуємо рішення вищого керівництва”.
Цього місяця я знову спілкувалася з Фітратом, який відмовився фотографуватися поруч із жінкою або сидіти навпроти мене. Я запитала, як вони можуть і далі виправдовувати заборону на здобуття середньої та вищої освіти для жінок.
Він відповів, зазначивши, що “приблизно сім мільйонів хлопців та п’ять мільйонів дівчат наразі навчаються”.
“Обмеження освіти після шостого класу – це окреме питання”, – сказав він, рекомендувавши звернутися до міністерства освіти, яке, “сподіваємося… надасть задовільну відповідь”.
Коли я наполягла, зазначивши, що жінки та дівчата в Афганістані не вірять у відновлення освіти для них за правління “Талібану”, він знову порадив звернутися до міністерства освіти.
Ми звернулися. Відповіді не надійшло.
Усередині уряду “Талібану” існують розбіжності щодо жіночої освіти, і це стає очевидним, проте з роками верховний лідер лише посилює свою позицію.
Жінки та дівчата пам’ятають день закриття шкіл для них так само чітко, ніби це сталося вчора.
“Я просто плакала весь день і всю ніч, – згадує Алія. – Я тиждень не могла спати. Мені здавалося, що я ходжу, ніби мертва”.
“Коли я бачу юнаків мого віку, які завершили школу і вступають до університету, мені дуже боляче, я відчуваю, ніби палаю в пеклі”, – додає вона.
Жінки також стикаються з численними іншими обмеженнями, запровадженими верховним лідером “Талібану”, які в деяких регіонах суворо дотримуються, а в інших – застосовуються дещо менш жорстко.
За словами офіційних осіб, ці обмеження породжують страх серед населення. Сукупний ефект державного контролю та, подекуди, самоцензури призводить до того, що жінки майже повністю зникають з публічного простору.
Захищаючи політику уряду, Фітрат стверджує:
“Ми видали тисячі дозволів жінкам на ведення бізнесу, що є позитивним зрушенням”.
Він також зазначає, що Міністерство з просування чеснот та запобігання пороку – своєрідна “поліція моралі” – врегулювало понад “2000 випадків, коли жінок позбавляли належної їм частки спадщини”, а також “допомогло 2500 жінкам, яких примушували до шлюбу або які були неповнолітніми”.
Однак лише за останній тиждень влада “Талібану” законодавчо закріпила норми, що фактично легітимізують дитячі шлюби та дозволяють інтерпретувати мовчання неповнолітньої дівчини як згоду на шлюб.
Водночас ситуація на місцях вказує на зворотне – кількість ранніх та примусових шлюбів зростає, оскільки дівчат позбавляють можливості здобувати освіту.
Серед жінок та дівчат, з якими ми спілкувалися, відчувається, що одна з найжорсткіших форм інституційної дискримінації вже не викликає такого шоку чи обурення, як раніше. Вони стверджують, що світ їх покинув.
“Якби нас не забули, щось би вже змінилося”, – каже Алія.
“Я часто думаю: чому ми народилися в Афганістані?” – розмірковує Нора.
Її мати, Каміла, звертається до матерів у всьому світі:
“У світі, де вашим донькам дозволено навчатися та працювати, надайте їм цю можливість. Дозвольте їм стати незалежними. Тут, в Афганістані, для нас усе вже втрачено”.
Додатковий матеріал підготували Імоджен Андерсон, Махфуз Зубайде та Санджай Ґанґулі.