Крихкий мир, налагодження стосунків зі складними сусідами, вихід з-під російського впливу. Які ставки на парламентських виборах у Вірменії

5 травня в соцмережах набуло поширення відео, на якому президент Франції Еммануель Макрон акомпанує барабанами прем’єр-міністру Вірменії Ніколу Пашиняну. Лідери разом виконали відомий хіт французького шансоньє вірменського походження Шарля Азнавура “La Bohème” – таким неформальним жестом завершувався офіційний візит Макрона до Вірменії. До парламентських виборів залишалося трохи більше місяця, і Макрон у своїх заявах чітко окреслив, на кого в них поставив увесь ЄС.

“Ми побачили, що Росія залишила Вірменію”, – заявив Макрон, натякаючи на втрату підтримки з боку РФ Вірменією під час війни в Нагірному Карабасі та, водночас, підтримуючи прозахідний курс Пашиняна. “Я хотів би, щоб вірменський досвід також став досвідом усього Кавказу. У мене є два переконання. По-перше, Південний Кавказ не повинен бути ареною для конкуренції імперій, а по-друге, регіон може стати перехрестям між Європою, Азією та Близьким Сходом”, – підкреслив Макрон.

Нинішні вибори у Вірменії значною мірою стосуються саме цієї конкуренції та вибору шляху на цьому перехресті. За попередніми оцінками, перемогу на них може здобути партія Пашиняна “Громадянський договір”.

Головні теми для обговорення в передвиборчій кампанії як партії влади, так і опозиції стосуються переважно того, яким шляхом країні рухатися далі. На порядку денному цих виборів – налагодження добросусідських відносин із колишніми ворогами, Азербайджаном і Туреччиною, курс на ЄС у майбутньому (хай поки й далекому), зменшення російського впливу. Однак тінь на ці амбітні плани досі кидає питання миру в Нагірному Карабасі. Для сотень тисяч вірменських біженців з регіону це виглядає як капітуляція Вірменії.

“Громадянський договір” чи протест

Найімовірніший переможець вірменських виборів відомий вже зараз. Як свідчать результати опитування вашингтонського “Міжнародного республіканського інституту”, партія “Громадянський договір” чинного прем’єра Пашиняна утримує лідерство – за неї готові проголосувати 32% респондентів. Чинний прем’єр перебуває при владі з 2018 року – він обійняв цю посаду на хвилі “Оксамитової революції”. Тоді він запам’ятався як критик своїх попередників та викривач корупційних схем.

Відтоді політична риторика Пашиняна неодноразово змінювалася до невпізнанності – що й допомагало йому утримувати рейтинг. То він загравав із націоналістичними гаслами на кшталт “Карабах – це Вірменія”, то переконував, що відмова від регіону – це шлях до миру. То намагався демонструвати лояльність до РФ, то через образу, що Москва підвела Єреван під час карабаської війни, почав розвертатися на захід.

У “Громадянського договору” Пашиняна троє основних суперників, які критикують підхід прем’єра до питань війни та миру, а подекуди й зовнішньої політики. Під час своєї кампанії Пашинян називав ці політсили “триголовою партією війни”, стверджуючи, що якщо будь-яка з цих сил прийде до влади, війна з Азербайджаном може спалахнути знову. Найбільша опозиційна партія країни – “Сильна Вірменія” (може отримати до 7% голосів), яку очолює вірмено-російський мільярдер Самвел Карапетян. Дві менші сили – це “Вірменський альянс” (4%) на чолі з колишнім президентом Робертом Кочаряном та “Партія процвітання Вірменії” (2%) під керівництвом популістського бізнесмена Гагіка Царукяна. Ця партія – офіційний партнер російської партії влади “Єдина Росія”.

Бізнесмен Гагік Царукян на передвиборчому мітингу своєї партії “Партія процвітання Вірменії” напередодні парламентських виборів. Єревані, 4 червня 2026 року. REUTERS/Vahram Baghdasaryan

“Якщо подивитися на кампанію Карапетяна – вона майже повністю стосувалась економіки, хоча останнім часом почала зосереджуватися й на питаннях, що стосуються Азербайджану”, – пояснює Суспільному політолог Грант Мікаелян, науковий співробітник Інституту Кавказу. “Вірменський альянс”, за його словами, є відкрито проросійською політичною силою, яка зосереджується переважно на зовнішньополітичних питаннях. – “А третя, “Партія процвітання Вірменії”, орієнтована на провінції. Вона об’єднана навколо дуже великого місцевого бізнесмена, Гагіка Царукяна – це свого роду персоналістська партія, не ідеологічна”.

До слова, Карапетян наразі перебуває під домашнім арештом у Єревані за звинуваченням у підбурюванні до насильницького захоплення влади – оскільки публічно підтримував Вірменську Апостольську Церкву. Між впливовою в житті вірмен церквою та прем’єр-міністром Пашиняном останнім часом триває запеклий конфлікт. Чинний уряд звинувачує церковних лідерів у роботі на Москву й аморальній поведінці, хоча суд цього не довів. Карапетяну, який намагався захищати церкву, закидають заклики до захоплення влади, а сам Пашинян називає опонента “калузьким олігархом”, бо той дійсно довго мешкав у російській Калузі.

Попри прогнози передвиборчих опитувань, Мікаелян каже: не варто вірити, що результат виборів визначено наперед. “У нас є дуже різні результати опитувань громадської думки. Деякі припускають перемогу уряду, деякі перемогу опозиції – і майже всі вони дуже сумнівні. Оскільки все неясно, я б сказав, що вибори будуть дуже конкурентними. Можливо, навіть почнеться конфлікт, тому що будь-яка сторона не буде готова визнавати їхні результати”, – каже експерт.

Томас де Ваал, старший науковий співробітник Carnegie Europe, в розмові з Суспільним щодо результатів партії Пашиняна оптимістичніший, ніж Грант Мікаелян. “Опозиція у Вірменії зараз дуже слабка, – каже він. – Значно слабша, ніж, наприклад, у Молдові. А ми пам’ятаємо, що на парламентських виборах у Молдові перемогла правляча партія”.

Прихильники партії “Сильна Вірменія” на чолі з вірмено-російським мільярдером Самвелом Карапетяном, який перебуває під домашнім арештом за звинуваченням у підготовці державного перевороту, і його племінник Нарек Карапетян (у центрі), проводять передвиборчий мітинг у Єревані, 3 червня 2026 року. Getty Images/AFP/Karen Minasyan

Ось що зараз найбільше впливає на виборчі настрої у Вірменії.

Капітуляція під гаслом миру

“Тривалий час, 35 років, вони воювали – а тепер вони друзі, і будуть друзями ще довго”, – такими словами американський президент Дональд Трамп розпочав церемонію підписання декларації про мирні відносини між Вірменією та Азербайджаном. Лідери цих двох країн, які сиділи обабіч Трампа, сприйняли цю фразу з іронією та здивуванням. Однак Трамп зміг додати завершення конфлікту в Нагірному Карабасі до скарбнички своїх перемог як миротворця. А Вірменія та Азербайджан уперше зафіксували на папері шлях до діалогу. Документ, підписаний президентом Азербайджану Ільхамом Алієвим та прем’єром Вірменії Ніколом Пашиняном, задекларував, що наступним кроком має бути укладення мирного договору.

Наїра Айрумян, журналістка, редакторка вірменського сайту Step1.am спостерігала за цим із сумом. Айрумян родом із Нагірного Карабаху, але у 2023-му остаточно вимушено переїхала на територію Вірменії. “Після 2020 рокуМова про події Другої Карабаської війни. Військова операція азербайджанської армії в регіоні тривала 44 дні. Як наслідок, Азербайджан повернув собі значну частину територій, також сюди було введено російських миротворців. я мешкала в Єревані, але майже половину часу мені доводилося проводити у Степанакерті, де проживала моя літня хвора мама. Тож я їздила доглядати її. А у 2023-му, коли 19 вересня почалася агресія19 вересня 2023 року Азербайджан розпочав стрімку військову операцію в Нагірному Карабасі, яку назвав “антитерористичними заходами локального характеру”. Вона тривала менше доби й призвела до повної капітуляції невизнаної Нагірно-Карабаської Республіки (Арцаху). Етнічні вірмени Карабаху масово почали виїжджати на територію Вірменії., а тоді – депортація, все населення Карабаху, зокрема й моя родина з 90-літньою мамою – всі приїхали до Вірменії”, – пригадує Наїра. Каже, найважче було прощатися з цвинтарями, на яких поховані їхні близькі, та церквами.

Тоді, у 2023 році Вірменія остаточно втратила контроль над територіями Нагірного Карабаху (який вона називає Арцах) і пішла на поступки Азербайджану.

Як відзначають аналітики Chatham House, це стало переламним моментом для Вірменії, адже ще в 1990-х боротьба за регіон сприймалась як рух за незалежність країни. Є в цього й інший побічний ефект: вплив Росії на зовнішню політику Вірменії суттєво послабився. Навесні 2024-го російських військових, які дислокувалися на території Карабаху з кінця 2020 року, почали офіційно виводити з регіону. РФ називала цей контингент “миротворчим,” хоч мандату від ООН для відправки в регіон миротворців не мала.

Саме тоді, каже Наїра, вона виразно відчула, як по-різному поняття миру сприймають вірмени Карабаху та всі інші. “Є кадри з 2024 року, на яких російський генерал рапортує своєму турецькому колезі в АгдаміТуреччина відігравала роль головного військово-політичного союзника Азербайджану та одного з гарантів стабільності в регіоні після Другої карабаської війни. У 2024-му спільний турецько-російський моніторинговий центр в Агдамі (Азербайджан) закрився після трьох років роботи., що завдяки російсько-турецьким зусиллям у Карабаху нарешті запанував мир. На столі біля них стоїть торт. Вони святкували закриття моніторингового центру, тому що вже настав мир і спостерігати за припиненням вогню не потрібно. Те, що в Карабаху не залишилося жодного вірменина, назвали “миром”, – каже Наїра. – “Карабаське питання” вирішили, передавши територію Азербайджану, а громадян Карабаху – Вірменії”.

Автомобільна черга біженців з Нагірного Карабаху, звідки етнічні вірмени прямують до кордону з Вірменією, 26 вересня 2023 року. REUTERS/David Ghahramanyan

Лише невелика частина біженців із Карабаху 7 червня матиме право голосу: з понад 150 тисячЦе значна частина виборців, враховуючи, що у Вірменії право голосу мають лише близько 2.5 млн людей. вимушених переселенців громадянство Вірменії отримали лише 25 тисяч. Правозахисники вважають, що уряд Пашиняна зумисне затягує видачу вірменських паспортів. Як доказ наводять випадок із кількома карабахцями, які через суд домоглися включення до виборчих списків. МВС країни оскаржило рішення суду – на думку Наїри, оскільки влада Вірменії просто не хоче, щоб карабахці голосували. Оскільки за правом голосу постане питання й щодо статусу карабахців у Вірменії.

Тему Карабаху зараз активно піднімає вірменська опозиція, зауважує Леонід Нерсисян, старший дослідник Вірменського інституту прикладних досліджень політики (APRI Armenia). У розмові зі Суспільним він визнає, втім, що здебільшого виборці не вважають, що уряд робить щось неправильно: підтримка опозиційних партій істотно нижча, ніж у політсили Пашиняна. “Навіть якщо виборці вважають уряд неправим, вони не вважають його відповідальним за “продаж” або здачу Карабаху – як це стверджує опозиція, – каже Нерсисян. – Ставлення вірмен скоріше таке: “Ну, гаразд, ми програли з якихось об’єктивних причин. Звісно, хтось цим не задоволений. Ніхто не може бути задоволений тим, що сталося з Карабахом”.

На думку Айрумян, у самій Вірменії до карабахців можуть ставитися упереджено. “Це не карабахці цікавляться виборами у Вірменії, а Вірменія цікавиться карабахцями в ході цих виборів. Застосовується неприємна брудна технологія, коли у країні розпалюється неприязнь до карабахців із метою звалити на них усю провину за те, що сталося за всі ці роки”, – вважає вона. Сам Пашинян критику щодо Карабаху на свою адресу тлумачить як опір його спробам встановити мир. А він без конструктивних відносин із Азербайджаном неможливий.

ВВС переповідає епізод, що стався на одному з провладних мітингів за участі самого Пашиняна в середині травня цього року. Біженець із Карабаху Артур Осипян посперечався з прем’єром щодо майбутнього регіону. Пашинян втратив контроль над емоціями. Зрештою, Осипяна жорстко відтягли охоронці.

Пашинян не заспокоївся й почав кричати у мегафон: “Поки існувало карабаське питання, йшли б і гинули – а ти чому живий залишився?!” “Гей, покидьку! Ти чому живий? Йшов би й гинув!” – додав Пашинян. Осипяна, який, як виявилося згодом, під час Другої Карабаської війни 2020 року воював, невдовзі заарештували на два місяці. В тюрмі він оголосив голодування. Тепер у Вірменії проводили акції на підтримку Осипяна біля президентського палацу у Єревані.

Переселенки з карабаського регіону обіймаються та плачуть під час мітингу в Єревані 2 вересня 2025 року. Учасники зібрання відзначали 34-ту річницю проголошення незалежності Нагірного Карабаху у 1991 році й закликали владу до справедливості після масового переміщення етнічних вірмен у 2023-му. Getty Images/AFP/Anthony Pizzoferrato

Шлях до примирення

Питання Карабаху – одне з найбільш тригерних для вірмен у контексті цих виборів. Іще два ключові питання, називаючи їх “факторами розколу”, Суспільному називає Грант Мікаелян. Обидва міжнародні: це здавна проблемні відносини з Азербайджаном і Туреччиною, а також із Росією й Заходом.

Вибір “або Росія, або Захід” аналітик вважає Вірменії нав’язаним. “Близько 20% вірмен – відверто проросійські, 20% – відкрито прозахідні. Решта цим не дуже переймаються, – пояснює Мікаелян. – Звісно, в них є симпатії. Вони можуть змінити свою позицію, але для них ці вибори не про це. А от для приблизно 40% ці вибори, можливо, якраз про протистояння Росії та Заходу”.

Покращення взаємин із Баку та Анкарою неможливе без підписання мирної угоди, яка офіційно зафіксує відмову Вірменії від претензій на Карабах. А для цього треба ухвалити нову конституцію країни – без згадок про колись де-факто вірменський регіон. Зміни до конституції прийматимуть на референдумі після виборів. “Як ви розумієте, це нелегка справа – провести референдум під відкритий диктат з іншої країни. Це ускладнює прорив у відносинах, – пояснює Леонід Нерсисян. – Водночас існує думка, що наші країни можуть нормалізувати відносини й без цього – поступово, меншими кроками”.

За його словами, нині між колись відкритими ворогами відновлюються торговельні зв’язки. “Вірменія час від часу купує в Азербайджану, наприклад, бензин. Досі в сучасній історії обох країн цього не траплялося”, – каже Нерсисян. Ще одним важливим положенням угоди Трампа було створення транспортного коридору через південь Вірменії між азербайджанським ексклавом Нахічевань та рештою країни. Цей новий проєкт під назвою “Шлях Трампа до міжнародного миру та процвітання” (TRIPP), що складається з автомобільних доріг, залізниць та трубопроводів, є основою ширших зусиль щодо зближення економік двох країн – а також Туреччини. Відповідно, сподіваються автори ініціативи, імовірність нових конфліктів між країнами знизиться.

“Саме по собі відкриття кордонів не викликає у Вірменії, зокрема й у середовищі карабахців, жодних негативних відчуттів. Негатив викликає риторика, особливо Азербайджану. А вона така: це відкриття означає також “мирне повернення” азербайджанського населення й певні гарантії для нього – безпекові, культурні, майнові й так далі, – каже Наїра Айрумян. – Для Вірменії, де всього проживає неповних три мільйони людей, якась вагома кількість нового населення може істотно вплинути і на демографічну ситуацію, і на ринок нерухомості, і на ще багато чого. При цьому у Вірменії є закон, за яким глав муніципальних органів можуть обирати люди, які прожили в країні лише рік. Тобто у місті чи селі, де компактно оселяться азербайджанці чи хтось інший, вони можуть через рік обрати собі муніципальну владу”.

Мавзолей Моміне хатун в азербайджанському місті Нахічевань, 8 жовтня 2023 року. Getty Images/Anadolu/Arif Hudaverdi Yaman

Розв’язання вірмено-азербайджанського конфлікту відкриває шлях і до нормалізації відносин Вірменії й Туреччини – це також пріоритет нинішнього уряду. Десятиліттями досягти ефективної комунікації країнам-сусідкам зі спільним 300-кілометровим сухопутним кордоном, не вдавалося. Їхні відносини завжди були затьмарені різаниною вірмен в Османській імперії 1915 року, яку понад 30 країн (але не Україна, – ред.) у 2016-му офіційно визнали геноцидом.

На тлі нагірно-карабахського конфлікту Анкара в 1993 році закрила кордон із Вірменією. Також конфлікт нівелював будь-які офіційні чи неофіційні спроби діалогу між Єреваном і Анкарою. Втім, людські контакти в прикордонні збереглися, ідеться у звіті аналітичного центру Imagine Center for Conflict Transformation за липень 2023-го. Попри те, що чимало вірмен у прикордонних регіонах – нащадки вижилих під час різанини 1915-го, в одному з сел вірменські селяни працювали на полях впритул до турецьких колег, а на Ахурянському водосховищі рибалки з обох країн зустрічалися на воді й навіть зв’язували разом рибальські сіті, ділячись уловом. Так само під час випасу худоби перетиналися пастухи – спілкувалися між собою, ділилися їжею.

Важливим зсувом на рівні влади обох країн стала зустріч президента Туреччини Реджепа Таїпа Ердогана і Нікола Пашиняна у Стамбулі влітку минулого року. Це був перший контакт на такому рівні для обох країн із часів розпаду СРСР. Зустріч зафіксувала перші кроки до зближення. Як відзначає DW, закриті кордони істотно непокоять Вірменію, адже гальмують її економіку – тому вона найбільше зацікавлена у цьому діалозі.

“Звісно, це зменшило б кількість проблем для Вірменії, бо якщо відкриється залізниця [через кордон із Туреччиною], буде набагато кращий доступ до європейського ринку. Можливо, навіть до українського. Вірменія й зараз купує продукцію з Туреччини та продає Туреччині свої товари. Просто це відбувалося через територію Грузії, – пояснює Леонід Нерсисян. – Це також зменшить залежність, яку країна мала від Росії”. Утім, за його словами, питання кордону з Туреччиною нерозривно пов’язане з нормалізацією з Азербайджаном. “Була домовленість про те, що у 2022 році з Туреччиною буде відкрито кордон для громадян третіх країн. Цього досі не сталося, попри хороший прогрес на вірменсько-азербайджанському напрямку. Я гадаю, що Туреччина не повинна відкривати кордон із Вірменією, доки не буде підписано мирної угоди між Азербайджаном та Вірменією”, – додає Нерсисян.

Коли ж договір таки буде підписано, перспективи Вірменії можуть значно покращитись, впевнений Томас де Вааль. “Сподіваюся, цього або наступного року буде досягнуто мирної угоди, кордони з Туреччиною та Азербайджаном відкриються, і це докорінно змінить Вірменію. Вона перестане бути ізольованою країною та отримає багато нових можливостей”, – запевняє він.

Президент Туреччини Реджеп Таїп Ердоган (праворуч) приймає прем’єр-міністра Вірменії Нікола Пашиняна в президентській резиденції Долмабахче в Стамбулі 20 червня 2025 року. Getty Images/Murat Cetinmuhurdar

Від Росії – на Захід

Травень напередодні виборів перетворив Єреван на справжню столицю міжнародної дипломатії. 6 травня держсекретар США Марко Рубіо здійснив дуже короткий візит до Єревану: він буквально в міжнародному аеропорту Звартноц зустрівся з міністром закордонних справ Вірменії Араратом Мірзояном і підписав три документи. Це була Хартія про всеохопне стратегічне партнерство, рамкова угода про “Шлях Трампа” (TRIPP) та меморандум щодо забезпечення поставок критично важливих мінералів та рідкісноземельних елементів. Рубіо похвалив вірменський уряд за “прокладання шляху до світлішого та більш незалежного майбутнього”.

Трамп підтримує Пашиняна: у дописі Truth Social від 28 травня він заявив про свою “повну та абсолютну підтримку” вірменського прем’єра, похвалив його як друга й лідера, що поділяє його бачення миру та процвітання для Південного Кавказу. Також Трамп заявив: він сподівається, що країни невдовзі почнуть працювати над угодою TRIPP, яка надасть американським енергетичним компаніям доступ із Центральної Азії до Сполучених Штатів.

Підтримку Пашиняну висловили й лідери ЄС. На початку травня в Єревані відбувся саміт Європейського політичного співтовариства, а також перший в історії саміт ЄС-Вірменія, на якому президент Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн та президент Європейської ради Антоніу Кошта підписали угоду про партнерство в галузі зв’язку, підтвердили інвестиції на 2,5 мільярда євро та зобов’язалися допомогти Єревану протидіяти російській дезінформації напередодні виборів. У березні 2025 року парламент Вірменії ухвалив резолюцію про запуск процесу вступу до ЄС, хоча, незважаючи на обнадійливі заяви європейських лідерів, поки що це доволі далека перспектива.

Зліва направо: президент Європейської ради Антоніо Кошта, прем’єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян та президентка Європейської комісії Урсула фон дер Ляєн перед початким прес-конференції під час саміту ЄС-Вірменія в Президентському палаці в Єревані, 5 травня 2026 року. AP/Anthony Pizzoferrato

За даними Chatham House, більшість громадян підтримують членство Вірменії в ЄС. Але “членство Вірменії в ЄАЕСЄвразійському економічному союзі, підконтрольній Росії структурі., завмерле кандидатство Грузії до ЄС та стурбованість ЄС кандидатурами України та Молдови – ключові обмеження, про які слід пам’ятати, коли йдеться про поточний масштаб будь-якого “повороту” на Захід”, – ідеться у звіті організації.

“Кажуть, що зараз відбувається вибір між Росією та Заходом. Однак Захід, по-перше, поняття відносне. Зараз це два фактично антагоністичні полюси, США та Європа. У них геть різні підходи до карабаського конфлікту та до цієї “дороги Трампа”, – каже Наїра Айрумян. – Європейці намагаються якось знайти свої вигоди та способи вписатися в ці проєкти. Пашинян не називає вступ до Євросоюзу своїм зовнішньополітичним пріоритетом. Немає ні заявки, ні навіть офіційно висловленого наміру. Навпаки, буквально позавчора прем’єр сказав, що вступ до ЄС – суто теоретичне питання”.

Останніми тижнями Москва не припиняє посилювати свій тиск на Єреван. Через нібито надто проєвропейську риторику вірменського уряду очільник Кремля Володимир Путін почав погрожувати економічним тиском. “Таких преференцій, як сьогодні, не буде. За нашими попередніми оцінками – навіть не нашими, а на експертному рівні – це призведе до втрати щонайменше 14% ВВП Вірменії”, – наголосив Путін. Ці погрози в Москві уже взялися втілювати у реальність: з 30 травня запровадили тимчасові обмеження на імпорт із Вірменії деяких ягід та свіжих овочів. Ще раніше – мінеральної води, продукції коньячних заводів та свіжих квітів. При цьому РФ погрожує Вірменії скасувати пільгові тарифи на залізничні перевезення, а також обмежити трудову міграцію. А ще обіцяє припинити постачати країні дешевий газ та нафту: так, минулого року 80% свого газу вона імпортувала саме з РФ.

Державний секретар США Марко Рубіо із міністром закордонних справ Вірменії Араратом Мірзояном перед їхньою зустріччю в міжнародному аеропорту Звартноц у Єревані, 26 травня 2026 року. Getty Images/AFP/Karen Minasyan

“Якщо 5-6 років тому 80–90% вірмен вважали відносини з Росією хорошими, то зараз лише близько 30% оцінюють їх позитивно. Отже, проросійський електорат у Вірменії все ще існує, але він уже становить меншість. Тому головні інструменти Росії сьогодні мають радше негативний характер, — каже Томас де Ваал. — Вона блокує експорт вірменської сільськогосподарської продукції – іноді навіть продукції, яка ще росте в полі. Росіяни заявляють, що вона нібито не відповідає санітарним нормам. Як вони можуть це знати, якщо врожай ще не зібраний? Як ми знаємо на прикладах України, Молдови та Грузії, покарання не допомагає завойовувати симпатії виборців. У цьому й полягає проблема. Російські важелі впливу сильні, але переважно негативні."

Вірменія все ще залишається членом Євразійського економічного союзу – блоку п’яти колишніх радянських держав на чолі з РФ, який функціонує як єдиний інтегрований ринок і зона вільної торгівлі. Погрози Москви стосуються й виключення країни з цього блоку. Нещодавно лідери ЄАЕС опублікували спільну заяву, попереджаючи Вірменію, що її плани щодо вступу до ЄС становлять “серйозні ризики” для економічної безпеки всіх країн-членів. Вони закликали Єреван якомога швидше провести національний референдум щодо вибору Вірменії між ЄС та блоком під керівництвом Москви. На додачу Путін проводить паралелі між Вірменією та Україною, натякаючи на ймовірний військовий сценарій як покарання за віддалення. Схоже, самі вибори теж не лишаться поза увагою Москви: і це помітно не лише в підтримці проросійських кандидатів.

РФ може відправити авіарейсами до 100 тисяч громадян Вірменії, що проживають на її території, щоб ті дісталися виборчих дільниць у день голосування. Про таке йдеться в розслідуванні Reuters, що базується на свідченнях п’яти представників західних спецслужб, а також на отриманих секретних документах. Організація такої логістики оцінюється у суму до 50 мільйонів доларів США.

“По-перше, вони (росіяни – ред.) хочуть або щоб Пашинян пішов, або щоб він змінив свою політику, особливо після візиту Зеленського до Єревана у травні. А по-друге, хочуть, щоб він залишався вірним Євразійському союзу та іншим блокам під керівництвом Росії. І, очевидно, оскільки він заявив, що метою його зовнішньої політики є інтеграція із Заходом та зміна рамки відносин із Туреччиною та Азербайджаном. Вочевидь, це суперечить прагненням Росії”, – каже Грант Мікаелян.

Чи зберігає Росія військові важелі впливу на Вірменію? За словами Нерсисяна, збройні сили Вірменії не співпрацюють з армією РФ щонайменше з 2022 року. “Водночас, російська база в Гюмрі все ще існує, разом із авіабазою Еребуні поблизу Єревана. Там розміщені деякі російські винищувачі, – каже експерт. – Досі чинні деякі двосторонні документи у сфері безпеки. Хоч не всі вони виконуються”.

Загалом російський вплив на Вірменію в галузі безпеки послабився істотно. Це можна прослідкувати за тим, у кого Єреван купує зброю. Якщо колись це була винятково Росія, то зараз це шість країн, зокрема Франція.

“Карабаський конфлікт був найбільшим важелем впливу Росії в регіоні. Вона підтримувала то одну, то іншу сторону й використовувала ситуацію для збереження свого впливу. Тепер цей конфлікт завершився, а протистояння між Вірменією та Азербайджаном добігає кінця. І Росія втрачає свій головний інструмент впливу на Південному Кавказі, – впевнений де Вааль. – Вона залишається важливим сусідом, але поступово стає лише одним із багатьох партнерів. Південний Кавказ усе більше нагадує великий глобальний ринок, де присутні різні гравці. Росія – лише один із них, але вже не найважливіший”.

Президент Франції Еммануель Макрон (ліворуч) та прем’єр-міністр Вірменії Нікол Пашинян під час офіційної церемонії зустрічі на полях саміту ЄС-Вірменія у Президентському палаці в Єревані, 5 травня 2026 року. AP/Anthony Pizzoferrato

Матеріал доповнено ввечері 5 червня цитатами Томаса де Вааля.

Source: suspilne.media