Автор фото, Getty Images
Підпис до фото, Марта Мітчелл була світською левицею з Вашингтона, чий чоловік був замішаний у Вотергейтському скандалі
Марта Мітчелл була відомою постаттю вашингтонського вищого світу, чий чоловік виявився замешаним у Вотергейтський скандал. Її шокуючі заяви про викрадення та “брудні справи” спочатку викликали сумніви та вважалися маренням, доки не було доведено їхню правдивість.
Марту Мітчелл всі вважали “яскравою особистістю”.
Її батьківщина – Пайн-Блафф, штат Арканзас. Вона стала харизматичною діячкою вашингтонського світського товариства після того, як її другим чоловіком став Джон Мітчелл, котрий зайняв посаду в адміністрації Ніксона.
Її любов до випивки іноді призводила до нічних дзвінків журналістам з плітками. Її ексцентрична натура та популярність принесли їй прізвисько “Інша Марта Вашингтона” (гра слів з іменем дружини Джорджа Вашингтона – ред.). За свою прямоту її також називали “Голосом Півдня”.
Попередження: матеріал може містити образливі вислови.
Однак у 1972 році, коли її чоловік опинився в центрі Вотергейтського скандалу, її ексцентричність почали використовувати проти неї.
За словами репортерів Боба Вудворда та Карла Бернстайна, вона стала “хором цієї драми, висловлюючи свої застереження всім, хто був готовий слухати”.
Її називали п’яницею, фантазеркою та шукачкою слави, незважаючи на те, що її твердження ставали все більш правдоподібними.
Її шокуючі звинувачення — про насильницьке викрадення прихильниками Ніксона, утримання та введення наркотиків — лише посилювали її репутацію ненадійного свідка.
“Все це неймовірно, — зізналася вона в інтерв’ю Девіду Фросту для BBC у вересні 1974 року. — Наче роман про Джеймса Бонда. Це неможливо повірити. Я й сама не можу повірити, що таке трапилося зі мною”.
Через багато років після її смерті психолог Гарвардського університету Брендан Махер назвав її ім’ям психологічний феномен — “ефект Марти Мітчелл”, що описує випадки, коли неймовірні, але реальні переживання пацієнта помилково діагностують як маячню.
Проте лише нещодавно дослідники почали усвідомлювати значення її внеску в Вотергейтську справу, попри те, що він був часом хаотичним і мотивованим особистими інтересами.
У 1977 році Річард Ніксон заявив Девіду Фросту, що “якби не Марта Мітчелл, Вотергейту б не було”.
Він мав на увазі, що її непередбачувана поведінка змусила його близького соратника Джона Мітчелла втратити пильність. Насправді ж вона майже викрила всю злочинну схему ще до того, як почалося її приховування.
Драматичний телефонний дзвінок
Марта Білл виросла у невеликому містечку, будучи єдиною дитиною заможних батьків.
Вона мріяла стати актрисою, і про неї говорили, що вона була балакучою та наполегливою. Вона навчалася в Університеті Арканзасу, а згодом — в Університеті Маямі.
Після завершення навчання та короткотривалої роботи вчителькою, вона стала секретарем генерала арсеналу в Пайн-Блаффі. Переїхавши з ним до Вашингтона, округ Колумбія, вона там познайомилася та одружилася з капітаном армії.
Після звільнення чоловіка з військової служби, подружжя переїхало до Нью-Йорка, де через 11 років вони розлучилися.
Через кілька місяців Марта вдруге вийшла заміж — за заможного адвоката з Манхеттена, Джона Мітчелла. Ще через 11 років вона знову опинилася у Вашингтоні, оселившись у престижному житловому комплексі “Вотергейт” як дружина Генерального прокурора США.
У Вашингтоні Марта здобула репутацію товариської та енергійної учасниці світського життя, відомої своїм яскравим стилем. “Найколоритніша” серед дружин членів кабінету Ніксона, як писала про неї The New York Times.
Вона також швидко стала однією з найвідвертіших і найменш стриманих. У листопаді 1969 року вона заявила телевізійному репортеру, що протести проти війни у В’єтнамі “нагадують її чоловікові Російську революцію”. Це принесло їй скандальну славу по всій країні.
Автор фото, Getty Images
Підпис до фото, Марта вийшла заміж за Джона Мітчелла, який став генеральним прокурором США за президента Річарда Ніксона
Приблизно в той же час вона спричинила більш локальний скандал, здійснивши серію телефонних дзвінків дружинам вашингтонських політиків та співробітникам Сенату.
Вона переконувала їх (дехто стверджував, що навіть із погрозами), аби вони підтримали кандидата до Верховного суду, якого підтримував її чоловік — суддю Клемента Гейнсворта, відомого своїми сегрегаціоністськими та антипрофспілковими поглядами.
Телефон залишався її улюбленою “зброєю”. У квітні 1970 року вона кілька разів пізно вночі телефонувала до редакції газети Arkansas Gazette, закликаючи “розп’яти” місцевого сенатора Дж. Вільяма Фулбрайта за його опозицію до іншого кандидата до Верховного суду — сегрегаціоніста Г. Гаррольда Карсвелла.
У 1971 році вона зателефонувала репортеру Washington Post Бобу Вудворду після того, як він згадав її серед мешканців Вотергейта, які скаржилися на забруднення від електростанції. Цей енергетичний об’єкт, як з’ясувалося, безпосередньо забезпечував електроенергією Білий дім.
“Любий, — цитує він її слова. — Мені байдуже, чи доведеться Джону і містеру президенту працювати при свічках. Я достатньо дізналася ще в Пайн-Блаффі, штат Арканзас, щоб знати, що люди не повинні страждати від чиїхось відходів”.
Однак найбільш драматичний і значущий телефонний дзвінок Марта здійснила 22 червня 1972 року. Раніше того року Джон Мітчелл залишив посаду Генерального прокурора, щоб очолити Комітет з переобрання президента, який жартівливо називали CREEP.
Його завданням було управління таємним “чорним фондом” для фінансування саботажу та збору розвідувальної інформації проти політичних опонентів Ніксона.
17 червня було заарештовано п’ятьох чоловіків, які проникли до офісів Національного комітету Демократичної партії у комплексі Вотергейт з апаратурою для електронного прослуховування.
Автор фото, Getty Images
Підпис до фото, Газети з заголовками про відставку Ніксона
Джон і Марта Мітчелл у той час перебували в Каліфорнії на заходах зі збору коштів.
Усвідомлюючи, що вона легко може пов’язати злам і діяльність кампанії з ним (адже один із заарештованих, співробітник CREEP Джеймс МакКорд, раніше був призначений її особистим охоронцем), Джон намагався приховати новини від Марти.
Готуючись повернутися до Вашингтона, щоб організувати прикриття, він запропонував їй залишитися в готелі для відпочинку та доручив команді CREEP, зокрема охоронцю Стіву Кінгу, стежити, аби вона не бачила газет.
Однак через кілька днів Марта все ж змогла дістати примірник Los Angeles Times і зателефонувала своїй знайомій журналістці з United Press International Хелен Томас, щоб розповісти про те, що дізналася.
Газети, такі як New York Daily News, сприймали цю історію скоріше як легковажну світську плітку, а не як важливий слід у скандалі, який міг зрештою призвести до падіння уряду.
Марта встигла повідомити Томас, що вона “сита по горло всією цією (ніксонівською – ред.) операцією”, перш ніж розмова раптово обірвалася. Як пізніше пояснила Марта Девіду Фросту, Стів Кінг “вирвав телефонну трубку зі стіни”. Після цього її кілька днів утримували в готельному номері “без їжі та всього іншого”.
В один момент вона спробувала втекти через вікно, і під час сутички поранилася розбитим склом, що потребувало накладання швів.
Пізніше її спіймали і силоміць ввели транквілізатор. Коли їй нарешті дозволили покинути готель, Марта знову зателефонувала Томас, скаржачись, що її побили до синців, і заявила: “Я не терпітиму цієї брудної справи”.
“Коли я повернулася до Нью-Йорка, обидві мої руки були в бинтах, — сказала вона Фросту у 1974 році. — І це була моя найбільша помилка, тому що якби я тоді звернулася до преси, вони б зрозуміли, що зі мною сталося”.
Натомість її звинувачення (які зрештою підтвердив МакКорд у 1975 році після засудження за участь у Вотергейтському злімі) були відсунуті на другі шпальти національних газет.
Її перший дзвінок до Хелен Томас потрапив на 12-ту сторінку New York Times, другий згадали лише на 25-й.
“Непроста інформаторка”
Інші видання, як-от New York Daily News, сприймали цю історію скоріше як матеріал для світських пліток, ніж як важливу зачіпку в скандалі, що міг зрештою призвести до падіння уряду.
Пізніші публікації цитували анонімні джерела серед республіканців, які висловлювали занепокоєння щодо вживання Мартою алкоголю та нібито погіршення її психічного стану.
У вересні Боб Вудворд відвідав її в Нью-Йорку, куди вона разом із Джоном переїхала після його відставки з CREEP.
Він знайшов її такою ж балакучою та чарівною, як і раніше, але коли розмова заходила про Вотергейт, вона відповідала туманно. Він дійшов висновку, що це була марна поїздка (хоча вона й точно передбачила, що Ніксон здобуде “найбільшу перемогу з перевагою в історії країни” на майбутніх виборах).
Автор фото, Getty Images
Підпис до фото, Журналісти газети The Washington Post, Боб Вудворд (ліворуч) і Карл Бернстайн, які розслідували Вотергейтський скандал
Марта Мітчелл була складною інформаторкою у справі Вотергейта. Письменниця Washington Post Кетрін Вінтон Еванс у 1979 році підсумувала її суперечливу спадщину так:
“Мені завжди було важко вирішити, ким була Марта Мітчелл — енергійною, кмітливою жінкою, яка розпізнала правду про Річарда Ніксона раніше за багатьох інших, чи просто нестерпною, ненадійною, саморуйнівною “болючою проблемою”, якщо говорити м’яко”.
Її початковою мотивацією, здавалося, було відмежувати свого чоловіка від змови, хоча вона й точно натякала на її існування.
Проте, попри її твердження в інтерв’ю Девіду Фросту: “Я вірю, що містер Ніксон знав про все від самого початку. Я майже готова поставити на це своє життя”, незрозуміло, якими саме інсайдерськими знаннями про злам та його приховування вона володіла.
У книзі “Всі люди президента” Вудворд і Бернстайн цитують свого найвідомішого інформатора “Глибоку глотку”, який сказав про Марту: “Вона, здається, нічого не знає, але це не означає, що вона не буде говорити”.
Через п’ятдесят років Боб Вудворд розкрив, що коли шлюб Марти почав розпадатися на початку 1974 року, вона надала журналістам доступ до особистих документів Джона Мітчелла. Тоді вона заявила: “Сподіваюся, ви доберетеся до цього покидька”.
Особистий кабінет Джона в їхньому будинку містив щонайменше один матеріал, який потрапив на першу шпальту The Washington Post як частина тривалого розслідування Вотергейта. Це був лист 1971 року від близького друга Ніксона Ельмера Бобста, в якому пропонувалася пожертва у 100 000 доларів в обмін на прихильне ставлення з боку Федеральної торгової комісії.
Втім, незалежно від того, які ще відомості вона могла б надати, якби до неї поставилися серйозніше, навіть лише її ув’язнення в червні 1972 року мало б стати сигналом, що люди навколо Річарда Ніксона приховують щось серйозне і готові вживати екстремальних заходів для його маскування.
Ніксон зрештою подав у відставку в серпні 1974 року. Через кілька тижнів Марта Мітчелл сказала Девіду Фросту: “Я втратила віру в людську природу… Я любила свого чоловіка до самого кінця, і раптом усе виявилося брехнею”.
Джона Мітчелла в січні 1975 року засудили за змову, перешкоджання правосуддю та неправдиві свідчення. Того ж року Марта захворіла на множинну мієлому. Вона померла через рік.
На її похороні в Пайн-Блаффі серед квітів, надісланих друзями та прихильниками, була композиція з білих хризантем, на якій було викладено напис заввишки близько 15 см: “Марта мала рацію”.