Розповідь про замкнену релігійну спільноту, що проживає в ізоляції в долині Дністра
На 66-му Краківському міжнародному кінофестивалі були відзначені два українські кінотвори. Один з них — документальна стрічка «Тиха повінь» режисера Дмитра Сухолиткого-Собчука, яка отримала нагороду «Срібний ріг» за видатні режисерські художні досягнення.
Наразі цей фільм доступний для перегляду в рамках 23-го Міжнародного фестивалю документального кіно про права людини Docudays UA. Чим «Тиха повінь» справила враження на міжнародне журі, які теми порушує ця історія та чого очікувати від перегляду — детальніше в нашому огляді.
Про що кінокартина
В центрі оповіді — закрита релігійна група, яка облаштувалася серед мальовничих пейзажів Дністровського каньйону, місця, де колись пролягали лінії фронтів Першої та Другої світових воєн. Це сонячне поселення, наповнене дитячим сміхом та великими сім’ями. Члени цієї громади свідомо відмовляються від багатьох сучасних переваг — електрики, техніки та загальноприйнятних зручностей, натомість створюючи все своїми руками.
Водночас спільнота постійно стикається з нерозумінням з боку суспільства. Її учасників називають «кашкетниками», «амішами» чи «штундами», хоча самі вони не ідентифікують себе з жодною окремою гілкою християнства і не мають власної усталеної назви.
Ці протиріччя стають особливо помітними після початку повномасштабного вторгнення. На відміну від більшості українців, члени громади не готові брати до рук зброю, оскільки сповідують пацифістські переконання.
Однак випробування для громади не обмежуються лише війною. Мирний перебіг їхнього життя регулярно порушують руйнівні повені. Природа та війна постають тут як дві невблаганні сили, здатні впливати на людські долі та забирати життя. Тому мешканці гуртуються, щоб подолати наслідки стихійного лиха, яке змінює їхній світ так само невідворотно, як війна трансформує всю країну.
Як виникла ідея фільму
Під час сесії запитань та відповідей після показу на Docudays UA режисер розповів, що вперше зустрів цю спільноту у 2003 році під час сплаву по Дністру. Тоді він уже загорівся бажанням зняти про них кіно, проте отримав відмову. Дмитро повернувся до громади у 2021 році, вважаючи, що вже має достатній професійний досвід. Багато років він працював над налагодженням зв’язків з людьми, щоб вони відчули довіру, дозволили йому увійти в їхнє життя та зняти фільм. Зрештою, створення стрічки зайняло близько п’яти років.
Початково фільм мав бути своєрідною подорожжю в екологічну сферу, яка показує, що навіть люди, відірвані від світу, стикаються з наслідками глобальних процесів. Однак після 24 лютого тема війни стала ще більш вагомим акцентом.
Хоча члени громади не беруть до рук зброю, фільм демонструє, як вони готові бути відданими своїй країні іншим шляхом. У сценах ретельного випікання хліба, який згодом стає частиною трапези військових на Донеччині, Сухолиткий-Собчук розкриває усвідомлену солідарність спільноти. Громада активно займається волонтерством і допомагає співвітчизникам, які наразі перебувають на фронті.
Візуальне виконання стрічки
Простір, де вирішила осісти громада, стає самостійним персонажем фільму. Замість облич людей, які діляться власними історіями, ми часто бачимо пейзажі, що ніби спілкуються з нами через екран.
Безкрайній Дністер, захопливі гірські краєвиди, худоба, що пасеться на просторих полях — кожен кадр стрічки хочеться запам’ятати, щоб повертатися до нього в моменти, коли бракує спокою. Сам режисер проводить паралель між громадою та Едемом. У кожному кадрі відчувається повага автора до простору, який дозволив йому показати життя цієї ізольованої української спільноти.
За візуальну насолоду під час перегляду ми дякуємо кільком операторам: Івану Морорашу, Олександру Коротуну, В’ячеславу Цвєткову та самому Дмитру Сухолиткому-Собчуку. А над монтажем, який перетворює природу на самобутнього персонажа, працював Микола Базаркін.
Чому варто подивитися фільм
Стрічка Дмитра Сухолиткого-Собчука з глибокою повагою представляє життя спільноти, яке здається нам далеким і не зовсім зрозумілим. Вона розкриває світогляд цих людей і водночас тонко демонструє їхній конфлікт із зовнішнім світом. Картина, можливо, вперше будує міст між ізольованою громадою та усією країною, нагадуючи, що навіть у своїй відокремленості ми залишаємося частиною єдиного цілого.
Подробиці можна знайти на сайті: elle.ua