Автор фото, Nickolas Muray/ Collection of Mexican Art
Підпис до фото, Фріда Кало. "Автопортрет з терновим намистом і колібрі", 1940 рік
На перший погляд, це звичайний автопортрет. Однак, придивившись уважніше, стає очевидним: жодна деталь не є випадковою.
Створений у 1940 році, “Автопортрет з терновим намистом і колібрі” є одним із найвідоміших полотен Фріди Кало. Розшифрувавши мову символів, можна зрозуміти, що це не просто зображення мисткині, а своєрідний щоденник, виражений через живопис.
Фрідаманія, яка не згасає
Світ сьогодні спостерігає нову хвилю захоплення Фрідою.
Хоча мексиканська художниця пішла з життя у 1954 році, у віці 47 років, її культурний вплив продовжує зростати.
Її впізнаваний образ – яскравий, зухвалий, відвертий і водночас багатогранний – продовжує надихати творчих особистостей, дизайнерів та громадських діячів. Її портрети прикрашають літературні твори, плакати, одяг та сувенірну продукцію по всьому світу.
Бурхливе життя мисткині, здається, навіки відбилося в її творах. Жахлива аварія, що призвела до фізичних обмежень, постійний біль, складні стосунки з чоловіком, художником Дієго Ріверою, численні романи як з чоловіками, так і з жінками – все це стало частиною її знаменитих автопортретів.
Фріда фактично переосмислила саме поняття автопортрета. Замість офіційної, відстороненої пози вона запропонувала щиру розмову з собою – про красу, страждання, втрати та неможливі для приховування бажання.
З 55 автопортретів, створених Кало, більшість зображують її разом із тваринами – істотами, яких вона обожнювала протягом усього життя.
Картина, що відкриває її внутрішній світ
Створений у 1940 році “Автопортрет з терновим намистом і колібрі” є одним з найбільш символічних творів Кало. Кожен елемент тут розкриває щось глибоко особисте: її страхи, спогади, переживання та сподівання.
Задній план полотна потопає в густій тропічній зелені. Здається, ніби вологе повітря пронизує листя. На цьому тлі особливо виділяються темні постаті тварин, промальовані з неймовірною майстерністю: насторожений погляд чорної кішки, її вигнута спина, лукавий вираз мордочки мавпи.
Сама Фріда зображена майже впритул до глядача. Легкий рум’янець на щоках, ледь розтулені губи, тонкі струмочки крові, що стікають по шиї з-під тернового вінця.
Попри очевидний біль, її обличчя зберігає дивовижний спокій.
Автор фото, Nickolas Muray/ Collection of Mexican Art
Підпис до фото, Колібрі, мавпа, чорна кішка і бабки – кожен з цих образів на одному з найвідоміших полотен Фріди Кало має своє значення
Картина була створена в один з найскладніших періодів її життя.
Незадовго до цього Кало розійшлася з Дієго Ріверою (хоча того ж року вони знову одружилися), а її тривалі стосунки з американським фотографом Ніколасом Мюреєм фактично завершувалися.
Символи, що оточують Фріду
Вся композиція твору побудована як складна система знаків.
На шиї художниці висить маленький колібрі. У мексиканській культурі цей птах є символом свободи та асоціюється з ацтекським богом війни. Однак на полотні він виглядає мертвим. Крім того, існувало народне повір’я: висушеного колібрі носили як амулет для повернення втраченої любові.
Мистецтвознавець Тобіас Острандер зауважує для BBC ще одну цікаву деталь: контури птаха перегукуються з відомою монобровою художниці, ніби створюючи своєрідний діалог між символом та її обличчям.
Праворуч сидить домашня мавпа-павук, подарунок Дієго Рівери. Вона грається терновим вінцем, щоразу тугіше затягуючи його і завдаючи Фріді болю.
Ліворуч застигла чорна кішка.
За словами Острандера, мавпа уособлює душевні страждання, пов’язані з Ріверою, тоді як кішка, здається, готується до стрибка. Однак вона не стільки передвіщає нещастя, скільки виступає мовчазною захисницею художниці, уособлюючи її приховану внутрішню силу.
“У цій картині відчувається як вразливість, так і присутність певного духа-охоронця поруч із нею”, – відзначає Острандер.
Пам’ять давньої Мексики
Волосся Фріди прикрашене фіолетовими стрічками та срібними шпильками у формі метеликів, які справді належали художниці.
Над ними розквітають фантастичні квіти, що одночасно нагадують бабок та рослини. Таких у природі не існує – це навмисно створені гібриди, що поєднують реальний світ із уявою.
У культурі корінних народів Мексики і бабки, і метелики вважалися символами оновлення душі.
Ці деталі також нагадують про походження самої Кало. Вона була метискою – у її жилах текла європейська та індіанська кров.
Особливе значення має і мавпа.
У віруваннях давніх мексиканських народів мавпа-павук була символом творчої енергії, грайливості та родючості.
Натомість терновий вінок відсилає до християнських сюжетів про мучеництво. Фріда ніби приміряє на себе образ Христа.
Автор фото, Julien Levy/ Courtesy Philadelphia Museum of Art
Підпис до фото, Фріда Кало на фото 1938 року. Її вплив на світове мистецтво не слабшає й сьогодні
“Для жінки-художниці наприкінці 1930-х років показати себе в такій ролі було надзвичайно сміливим кроком”, – пояснює Тобіас Острандер для BBC.
Саме в період 1939-1940 років Кало створила кілька найбільш амбітних робіт у своїй кар’єрі.
Чому тварини були для неї такими важливими
Тварин на полотнах Фріди часто називають сюрреалістичними або екзотичними образами. Проте сама художниця категорично відкидала такі визначення.
В інтерв’ю журналу Time у 1953 році вона заявила: “Вони вважали мене сюрреалісткою. Але це не так. Я ніколи не малювала сни. Я малювала власну реальність”.
І ця реальність з дитинства була нерозривно пов’язана з тваринами – її постійними супутниками після дитячого поліомієліту, а згодом – і після страшної аварії в 18 років, яка зламала їй хребет і прирекла на хронічний біль.
Ставши дорослою, Кало оточила себе справжнім домашнім звіринцем. У неї жили мавпи-павуки, папуги, мексиканські голі собаки, оленя та безліч птахів. Спеціально для них Дієго Рівера навіть облаштував у саду невелику піраміду, стилізовану під давньоацтекський храм.
Іноді художниця сама ставала твариною
Фріда часто зображувала себе поруч зі своїми улюбленцями – наприклад, у творах “Автопортрет з мавпою” (1938) або “Я і мій папуга” (1941).
Проте іноді межа між людиною і твариною повністю зникала.
На знаменитому полотні “Поранений олень” (1946) Кало зображує себе в тілі молодого оленя, пронизаного стрілами мисливців. Внизу картини написане слово Carma (“карма”), що підкреслює думку про неминучість страждання як невід’ємну частину людської долі.
Автор фото, wikipedia
Підпис до фото, Фріда Кало. "Поранений олень" (1946)
Мистецтвознавець Беатріс Гарсія-Веласко зазначає, що рани Фріди нагадують зображення святого Себастьяна. Однак, водночас вони свідчать про те, що саме зв’язок із природою допомагав художниці знаходити сили для подальшого життя.
Діти, друзі чи відображення душі?
Тривалий час існувала думка, що тварини замінювали Кало дітей, яких вона не могла народити.
Безумовно, тема втраченого материнства займає важливе місце в її творчості. Але таке пояснення видається надто спрощеним.
На картині “Любовні обійми Всесвіту, Землі (Мексики), мене, Дієго і сеньйора Шолотля” (1949) саме дорослий Дієго Рівера постає безпорадним немовлям на руках Фріди.
Біля її ніг лежить вірний собака на ім’я сеньйор Шолотль, названий на честь ацтекського божества. Він ніби охороняє господиню і стає символом беззастережної відданості.
За словами Тобіаса Острандера, тварини дійсно були для Фріди джерелом любові, тепла та підтримки.
“Через хворобу вона була прив’язана до дому, і з часом він перетворився для неї на цілий світ. Це був радше ковчег Ноя, ніж місце самотності. Звісно, іноді тварини могли замінювати їй дітей, але зводити їхню роль лише до цього було б надто просто”, – вважає він.
“Навіщо мені ноги, якщо в мене є крила?”
Інтерес до творчості Фріди Кало не згасає, а її особливий зв’язок із тваринами та природою сьогодні сприймається надзвичайно сучасно.
Автор фото, Private collection
Підпис до фото, За життя Фріда Кало створила 55 автопортретів. "Автопортрет з розпущеним волоссям" (1947) – один з них
Випробування переслідували художницю до останніх днів. У 1953 році, після важкої гангрени, їй ампутували праву ногу.
Тоді у своєму щоденнику вона записала слова, які стали легендарними: “Навіщо мені ноги, якщо в мене є крила, щоб літати?”
Навіть найбільш трагічні автопортрети Кало сповнені не відчаю, а неймовірної життєвої сили.
Недарма сама художниця якось сказала: “Я не хвора. Я зламана. Але щаслива жити, доки можу малювати”.