День українського кіно: 5 шедеврів, що вражають крізь роки

Щороку другої суботи вересня Україна відзначає День українського кіно – свято, встановлене указом президента у 1996 році. Кінематограф став для українського суспільства простором саморефлексії, фіксації історичної пам’яті та потужним інструментом культурної дипломатії на світовій арені.

Українське кіно пройшло складний шлях, сповнений цензури та випробувань: від експериментального авангарду ВУФКУ 1920-х років і спалаху поетичного кіно шістдесятників – до тривалого занепаду пострадянської доби та стрімкого відродження після 2014 року. Сучасне українське кіно не намагається копіювати чужі форми, воно знайшло власний сміливий голос, здобуває нагороди на фестивалях у Каннах, Венеції та Берліні, отримує премії «Оскар» і прямо говорить зі світом про гідність, війну, травми та самоідентифікацію.

5 знакових українських стрічок, які варто побачити кожному

Згідно з опитуваннями кінокритиків та списком Національного центру Олександра Довженка, ці п’ять картин репрезентують різні епохи, але кожна з них змінила ландшафт вітчизняного та світового аудіовізуального мистецтва:

«Тіні забутих предків» (1965, реж. Сергій Параджанов)

Кадр з фільму «Тіні забутих предків»

Кадр з фільму «Тіні забутих предків»

Абсолютна вершина українського поетичного кіно за однойменною повістю Михайла Коцюбинського. Новаторська камера Юрія Іллєнка, архаїчний гуцульський фольклор, колористична експресія та акторська гра Івана Миколайчука вивели локальну історію кохання Івана та Марічки на рівень світового кінематографічного шедевра. Прем’єра стрічки в київському кінотеатрі «Україна» також стала символом дисидентського спротиву.

«Земля» (1930, реж. Олександр Довженко)

Кадр з фільму «Земля»

Кадр з фільму «Земля»

Німа кінопоема світового авангарду, яку регулярно включають до списків найкращих стрічок в історії кінематографа. Довженко перетворив конфлікт колективізації на філософський епос про вічний цикл життя, смерті, родючості та нерозривного зв’язку людини з рідною землею.

«Плем’я» (2014, реж. Мирослав Слабошпицький)

Кадр з фільму «Плем’я»

Кадр з фільму «Плем’я»

Радикальний і безкомпромісний прорив сучасного українського кіно. Увесь фільм знятий мовою жестів без субтитрів чи закадрового голосу. Історія дорослішання та жорстокості в інтернаті для людей з порушенням слуху здобула Гран-прі канського «Тижня критики» та стала однією з найтитулованіших стрічок у світовому фестивальному прокаті 2010-х.

«Мої думки тихі» (2019, реж. Антоніо Лукіч)

Кадр з фільму «Мої думки тихі»

Кадр з фільму «Мої думки тихі»

Трагікомедія, що започаткувала новий підхід до глядацького авторського кіно в Україні. Тонкий гумор, щемлива історія про пошуки рахівського крижня та глибоке дослідження стосунків дорослого сина (Дмитро Хом’як) і гіперопікунливої матері (Ірма Вітовська) подарували українському кіно новий, щирий діалог поколінь.

«20 днів у Маріуполі» (2023, реж. Мстислав Чернов)

Кадр з фільму «20 днів у Маріуполі»

Кадр з фільму «20 днів у Маріуполі»

Перший в історії український фільм, що здобув премію «Оскар». Документальне свідчення команди Associated Press про оточення й методичне знищення російською армією українського Маріуполя на початку повномасштабного вторгнення. Це не просто кіно, а безцінний судовий документ епохи та пронизливий маніфест людської пам’яті.

Подробиці можна знайти на сайті: leopolis.news

No votes yet.
Please wait...

Залишити відповідь

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *