Підпис до фото, Емілі Ньюкомб діагностували обсесивно-компульсивний розлад у 2024 році, але вона переконана, що симптоми з'явилися ще в дитинстві
Відеодзвінки до матері під час побачень, щоб переконатися, що двері до її спальні замкнені; багаторазове об’їжджання автівкою перехресть; перегляд одного й того ж відео на телефоні протягом 14 годин – це лише кілька прикладів “ритуалів”, які виконує Емілі Ньюкомб, що живе з обсесивно-компульсивним розладом (ОКР).
32-річна мешканка Барнслі (Південний Йоркшир, Англія) стверджує, що страждає на цей розлад з дитинства, проте офіційний діагноз ОКР їй поставили лише два роки тому.
Після встановлення діагнозу, за її словами, вона прагне підвищити обізнаність щодо цього стану та повсякденних труднощів, які він спричиняє, щоб люди краще розуміли проблеми, з якими стикається вона та інші.
Ньюкомб пригадує, що одним з її перших спогадів є дитяче Різдво, коли вона годинами сиділа у своїй кімнаті, вирівнюючи ковдру та ляльок.
Коли один із родичів, не витримавши, розкидав ковдру, вона, за її словами, стала “істеричною” на решту дня.
У шкільні роки, згадує Ньюкомб, друзям здавалося “дивним”, що під час обідньої перерви вона розкладала щоденники й сумки в ідеально симетричному порядку.
Водночас стосунки з партнерами руйнувалися, коли “маскування” – приховування розладу – ставало нестерпним.
“Я приховувала це від них. Пам’ятаю, як на побаченнях вирівнювала напої на барі, коли вони йшли до вбиральні, і фізично не могла сісти за стіл, не вирівнявши його”, – розповідає вона.
“Гадаю, це був сором. Зніяковіння. Я справді не хотіла, щоб вони знали, що я страждаю”, – додає вона.
Згідно з даними благодійної організації OCD Action, ОКР є “клінічно визнаним розладом”, що вражає приблизно 1–2% населення і є водночас “виснажливим та паралізуючим”.
Організація зазначає, що однією з найбільших проблем для людей з ОКР є “необхідність одночасно протистояти всеосяжній стигматизації психічних розладів і широко поширеному переконанню, що ОКР – це легка або навіть ‘дивакувата’ проблема, яка зводиться лише до миття рук”.
“Люди можуть вживати фразу ‘трохи ОКР’, не усвідомлюючи, наскільки обтяжливим є цей серйозний стан і який вплив він має”, – додають в організації.
Ньюкомб каже, що їй вдавалося настільки ефективно приховувати свій ОКР, що вона подорожувала по всій Великій Британії, працюючи у сфері промоцій та на заходах.
Однак, за її словами, траплялися моменти, коли вона не могла вчасно дістатися на роботу, бо просто не могла покинути дім.
“Мені потрібно було рухатися певним чином – кроками по три і по п’ять, а ще був ритуал із замиканням дому, пристібанням паска безпеки 19 разів і навіть багаторазовим об’їжджанням розв’язок, поки я не відчувала, що все “як слід””, – розповідає вона.
Ньюкомб каже, що в найскладніші моменти їй могло знадобитися до п’яти годин, щоб вийти з дому, і в неї навіть сформувалася “дивна хода”.
Її мати, Кетрін, розповідає, що в супермаркеті охоронці іноді спостерігали за її донькою через “підозрілу манеру” рухатися туди-сюди, “поглядаючи в обидва боки”.
Підпис до фото, Стопи, гомілки й щиколотки Ньюкомб набрякали через те, що вона щодня годинами стояла, користуючись телефоном як частиною одного зі своїх “ритуалів”
Мати Ньюкомб додає, що стан її доньки мав величезний вплив на всю родину.
“Коли вона була зовсім маленькою, ми просто не розуміли. Ми думали, що вона перфекціоністка”, – каже вона.
“Це було, коли їй було за 20 і вона пішла на побачення: Емілі телефонувала мені по FaceTime і буквально просила показати через відео, що двері її спальні зачинені, – розповідає Кетрін. – Я подумала: зачекайте, це ненормально. Вона на побаченні, має насолоджуватися вечерею, а я весь вечір отримую безкінечні дзвінки, і вона хоче запевнень, що двері до її кімнати зачинені”.
Ньюкомб каже, що хоча деякі люди з ОКР катастрофізують те, що може статися, якщо вони не виконають певні дії, її випадок відрізняється.
“У мене це відчуття, що якщо я цього не зроблю, то не те що я помру чи моя родина – але світ змінить свої виміри”, – пояснює вона.
У 2024 році Ньюкомб на три місяці госпіталізували до психіатричної лікарні.
“Я перестала доглядати за собою і не могла нормально прийняти душ чи сходити в туалет”, – каже вона.
“Я могла приймати душ по дві години; не могла вимкнути кран; багато разів підтягувала і спускала штани; і врешті-решт почала мочитися у відра”.
Мати Ньюкомб описує останні два роки як “жахливі”.
“Це була боротьба – у тебе просто немає вибору, окрім як рухатися далі, – розповідає жінка. – Але бачити, як твою дитину зламала така жорстока і виснажлива хвороба, і як ми спостерігаємо, що Емілі виконує ритуали, які забирають у неї години й години життя, – це психологічно виснажує”.
Підпис до фото, Емілі Ньюкомб вважає, що її стан коштував їй дружби, стосунків і роботи
Ньюкомб каже, що їй довелося припинити працювати, бо вона не могла вчасно приходити, і досі бореться з одним конкретним ритуалом на своєму телефоні.
“Я шукаю ‘як виміряти двері’ і натискаю різні кнопки, переходячи за посиланнями, і мені потрібно натискати кнопку ‘назад’ і ‘вперед’, щоб у голові з’явилося відчуття, що все правильно”, – пояснює вона.
“Іноді це може тривати 14 годин. Повз вікно пролетить птах – і мені доводиться починати знову”.
Її мати каже, що цей “ритуал”, який донька наполягає виконувати стоячи, тепер має фізичні наслідки.
“Іноді ми бачимо, як вона годинами стоїть на ногах, і її гомілки, стопи та щиколотки настільки набрякають, буквально наливаються рідиною, бо на них припадає такий тиск”.
Ньюкомб отримує лікування за місцем проживання, зокрема когнітивно-поведінкову терапію.
Вона та її родина сподіваються зібрати кошти на лікування у спеціалізованому стаціонарному центрі для людей із тривожними розладами в Лондоні.
Тим часом Ньюкомб каже, що сподівається: якщо більше розповідати про природу цього стану, люди стануть уважнішими до проблем, які він спричиняє.
“Я просто хочу сказати, що ми не самотні і що для боротьби з цим потрібні сміливість і співчуття”, – каже вона.
“Тож не варто з цього глузувати і слід пам’ятати, що такі речі існують і забирають у людей багато годин щодня”, – підсумовує Ньюкомб.