Персонажі, яким надали право на складність
Сильна, але безпечна. Розумна, та не зухвала. Палка, але водночас бездоганно моральна. Література довго дозволяла собі лише «добрих» персонажів, не допускаючи жодних відхилень. Сьогодні ми втомилися від ідеальності й все частіше закохуємося в неоднозначних, владних, навіть холодних жінок — і саме їх обираємо за взірець.
Такий зсув має давню історію — тож згадаємо, з чого все почалося, й розгляньмо роман Меріенн Ґордон «Золочена корона», що може слугувати чудовою ілюстрацією сучасного тренду.
Кадр з кінофільму «Бідні створіння»
Гендерний погляд
Чоловікам дозволили бути морально неоднозначними, егоїстичними та суперечливими значно раніше, ніж жінкам, — від Одіссея та Гамлета до байронічного Чайльд-Гарольда та Мелвіллового Ахава. Одіссей вдається до брехні та хитрощів, проте його підступність називають мудрістю; Ахілл прирікає на смерть власних товаришів через зачеплене самолюбство — і лишається героєм епосу. Шекспірів Макбет — узурпатор і вбивця, та йому все ж даровано монологи, глибину й співчуття глядачів.
Кадр з кінофільму «Одіссей»
Натомість головна героїня мала бути доброю, милосердною й морально бездоганною: вірна Пенелопа, яка двадцять років чекає на Одіссея, лагідні казкові принцеси на кшталт Попелюшки чи Білосніжки, ніжна Козетта у «Знедолених», віддана Наталка Полтавка. Усі вони існували, щоб любити, прощати й чекати, а чеснота була єдиною дозволеною їм формою сили. Будь-яка тінь, кинута на таку героїню, автоматично робила її «негативним персонажем». А щойно жінка переступала межу, особливо в коханні чи прагненні незалежності, оповідь майже завжди знаходила для неї кару (приміром, отруєння для Емми Боварі).
Складні чоловіки були героями, яких досліджують; складні жінки — трагічними злочинницями, яких належало усунути. Частково це є наслідком тривалого домінування чоловіків у літературі: саме вони проводили межу між філософською та патологічною неоднозначністю.
Винятки, звісно, траплялися. Шахрайка Молль Франдерс у Дефо, підступна маркіза де Мертей із «Небезпечних зв’язків», цинічна Беккі Шарп із «Ярмарку марнославства» чи свавільна Кетрін із «Грозового перевалу» — усі вони були амбітними, складними та небезпечними. Та майже кожну з них показово карали волею автора, або ж подавали як лиходійку чи повчальний приклад: так чи інакше за неоднозначність доводилося платити високу ціну.
Кадр з кінофільму «Грозовий перевал»
Попит на жінку, що діє за власними правилами
Зміни настали у XX–XXI століттях, коли справедливість почала помалу відновлюватися з масовим долученням жінок до літературного процесу. Антигероїня перестала бути «застереженням» і поволі перетворилася на об’єкт захоплення — спершу в літературі, а згодом у кіно та серіалах. Сучасна аудиторія дедалі частіше сприймає суперечливість жінок як орієнтир: вони можуть помилятися, вдаватися до маніпуляцій, розбивати серця — і попри це залишатися живими, психологічно достовірними та справжніми. «Незручна» персонажка в художньому творі стала феміністичним висловлюванням, доказом того, що жінка має право на суб’єктність у власній історії.
Кадр з кінофільму «Бідні створіння»
Цей зсув яскраво ілюструє роман «Золочена корона». З дитинства Геллевір має здатність повертати до життя мертвих — щоправда, за ціну, яку призначає володар Потойбіччя, постать, зіткана з непроникної темряви. Коли єдина спадкоємиця трону, принцеса Саллівейн, гине, Геллевір змушують стати її особистою воскресителькою. Дівчина віддає майбутній володарці країни все більше частинок себе — і наслідком цього стають почуття, сильніші за страх чи відданість. Так темне фентезі Меріенн Ґордон перетворює давній сюжет про самопожертву на історію двох глибоко неоднозначних жінок.
Геллевір — некромантка, яка веде торги зі Смертю й бере на себе тягар чужих фатальних помилок; Саллівейн — не лагідна панянка, а майбутня королева, що вчиться бути жорстокою заради трону. Вони далекі від зразковості, і саме тому за їхніми долями цікаво спостерігати. Здатність подобатися більше не є визначальною рисою персонажки — значно важливіше бути цілісною. Попит на «правильну» жінку поступився місцем інтересу до тих, хто живе за власними правилами й не вибачається за це. Геллевір не вдає святу навіть перед собою:
«Чорне проти білого, рівняння, позбавлене будь-якої моралі. Найлегший у світі вибір».
Кадр з кінофільму «Чорний лебідь»
Право на помилку, влада й самозречення
Свобода жінки — це не лише вибір чинити правильно, а й право зробити неправильний вибір і жити з його наслідками. Геллевір раз по раз ухвалює сумнівні рішення: рятує тих, хто становить загрозу, віддає частинку себе там, де варто було б відступити, перетинає межі, яких сама боїться. Авторка не карає її за недосконалість і не вимагає каяття — натомість демонструє, що зрілість, чоловіча чи жіноча, полягає в умінні нести тягар власного вибору.
У світі, де від жінок досі очікують зручності та правильності, така героїня звільняє: дозволяє читачкам помилятися без сорому й не зводити власну цінність до чужих очікувань. Помилка тут — не вирок, а частина шляху. Постать із Потойбіччя каже Геллевір (і нам також):
«У тебе є вибір, і одного разу ти пошкодуєш, що не зробила його».
Кадр з кінофільму «Керол»
«Золочена корона» — роман про любов і самовіддачу, але водночас і про владу, яку дає нам той, хто нас кохає. Почуття Геллевір до Саллівейн зростають разом із залежністю: що більше дівчина рятує принцесу, то більше втрачає себе, а ніжність неминуче мусить співіснувати з самозреченням. Те, що між ними спалахує справжнє почуття, лише загострює питання: де любов межує з втратою себе? Влада в романі також має високу ціну — за корону хтось завжди платить багатством, родиною чи навіть душею. Такі історії працюють як дзеркало: спостерігаючи, скільки героїня готова віддати за любов і обов’язок, ми мимоволі запитуємо себе, де пролягають наші власні межі й чи не плутаємо ми самознищення з відданістю. Ще одна репліка володаря Потойбіччя звучить як застереження кожному, хто кохає надміру:
«Одного дня в ній може зостатися більше твоєї душі, аніж у тобі самій».
Кадр з кінофільму «Портрет дівчини у вогні»
«Золочена корона» — не казка про порятунок, а розмова про ціну буття собою. Меріенн Ґордон створює персонажів, яким дозволено бути темними, неоднозначними й вільними, і саме тому вони ближчі нам за будь-яку ідеальну принцесу. Книжка не дає простих відповідей, натомість повертає жінці право бути неоднозначною — право, яке чоловічі герої мали ще від часів Гомера. Можливо, ми більше не хочемо читати про бездоганних, бо нарешті дозволили недосконалість самим собі.
Оригінал статті: elle.ua