«Ці перегони надто важкі для жінок. Вони просто недостатньо витривалі, щоб їх подолати».
Так у 2015 році заявив Лазарус Лейк, директор Barkley Marathons – одного з найскладніших ультрамарафонів у світі. За весь час існування з приблизно тисячі учасників, які виходили на старт, дистанцію змогли завершити лише 20 людей.
Після цих слів Лейк кинув виклик усім охочим довести, що він помиляється. І знадобилося дев’ять років, щоб британська ультрамарафонка зробила саме це.
Шотландка Джасмін Періс увійшла в історію, подолавши екстремальну трасу довжиною 160 кілометрів. Вона вклалася в ліміт часу 60 годин, випередивши дедлайн лише на 1 хвилину 39 секунд, і назавжди вписала своє ім’я в історію ультрабігу.
Та сьогодні вона вже не виняток.
Минулого літа в надзвичайно виснажливих змаганнях Montane Summer Spine Race, які проводять на дистанції від Дербіширу до Шотландії, жінки вперше посіли перше і друге місця.
У травні Рейчел Ентрекін встановила новий рекорд траси та стала першою жінкою, яка перемогла в ультрамарафоні Cocodona 250 в Аризоні. А минулого місяця Софі Вудс побила абсолютний рекорд маршруту Via Alpina, скоротивши попередній результат одразу на шість днів.
Видається, що жінки в ультрамарафонах уже не просто беруть участь. Вони змагаються нарівні з чоловіками, встановлюють рекорди, а інколи й перемагають у загальному заліку.
Усе це породило припущення, що жінки можуть бути навіть краще пристосованими до таких випробувань.
Але чи є цьому наукові докази? Чи справді жінки мають фізіологічні або психологічні переваги в дисциплінах на витривалість, тобто у випробуваннях, що тривають понад шість годин? І якщо так, чи побачимо ми в майбутньому ще більше рекордів, які належатимуть саме спортсменкам?
Як зменшується «гендерний розрив у темпах»
На дистанціях від коротких забігів до марафону чоловіки в середньому показують результати на 10-12% кращі за жінок.
Зазвичай чоловіки сильніші фізично та мають потужнішу аеробну витривалість. Однак зі збільшенням дистанції ці переваги, схоже, втрачають значення, а розрив у результатах починає скорочуватися.
Згідно з дослідженням компанії RunRepeat, яке вони провели спільно з Міжнародною асоціацією ультрамарафонців на основі понад 20 років даних аматорських ультразабігів, так званий «гендерний розрив у темпі» зменшується до 0,25% на дистанціях у 160 кілометрів.
А на дистанціях понад 300 кілометрів жінки потенційно можуть бути навіть швидшими.
Чому так може відбуватися?
Професор Енді Джонс, фахівець із дослідження витривалості в Університеті Ексетера, називає три можливі фізіологічні причини, через які жінки можуть краще виступати на наддовгих дистанціях або під час тривалих навантажень.
Обмін жирів. Жінки мають більші запаси жиру та ефективніше використовують їх як джерело енергії, що допомагає довше підтримувати стабільний рівень витривалості.
М’язи. У жінок більше так званих повільних м’язових волокон (slow-twitch fibres), які ефективніше використовують кисень і краще пристосовані до тривалої роботи на витривалість.
Стійкість до втоми. Під час багатогодинних навантажень жінки довше зберігають силу та працездатність.
Водночас Джонс, який відігравав важливу роль у спробі Еліуда Кіпчоге пробігти марафон менш ніж за дві години у 2019 році, наголошує, що наукові знання в цій сфері поки що обмежені.
«У нас значно менше переконливих доказів, ніж щодо коротших дистанцій, які вивчають уже давно і дуже детально», — каже він.
Такої ж думки дотримується доктор Річард Берден, співкерівник напряму здоров’я та спортивної результативності жінок у Британському інституті спорту. На його переконання, перш ніж робити остаточні висновки, потрібно зібрати набагато більше даних.
«Наразі ми лише висуваємо припущення. Справді існують фізіологічні особливості, які частіше спостерігаються у жінок і можуть давати перевагу в ультрамарафонах. Але це ще потрібно підтвердити більш ґрунтовними дослідженнями», — зазначає він.
«Йдеться про психологічну силу»
Втім, сама фізіологія не пояснює всього. Реалії ультрадистанційних перегонів, серед яких багатоденні старти, нестача сну, складний рельєф і екстремальні погодні умови, означають, що шлях до фінішу вимагає не лише фізичної форми, а й великої психологічної стійкості.
І саме тут, на думку Софі Вудс, жінки мають перевагу.
«Головне не обов’язково бути найшвидшою людиною на старті, — каже вона. — Важливими є підготовка, психологічна витривалість і здатність не здаватися, коли щось іде не за планом».
Під час рекордного проходження маршруту Via Alpina новозеландська бігунка постійно стикалася з несподіваними перешкодами. Через лісові пожежі їй довелося змінювати маршрут, який став довшим і небезпечнішим. Додатковою проблемою були рої ґедзів.
«Я була страшенно виснажена, їх було так багато, що мені хотілося просто розплакатися і здатися. Але я не могла, бо щойно зупинялася, вони починали мене кусати», — розповідає вона.
«Мені здається, жінки дуже добре вміють пристосовуватися до обставин і продовжувати рухатися вперед. Якщо ми вже взялися за щось, то просто йдемо до кінця, доки не досягнемо фінішу».
Цю думку поділяє й Інгвільд Касперсен, яка минулого місяця стала першою жінкою, яка вдруге виграла престижну альпійську гонку Ultra-Trail du Mont-Blanc CCC. Вона вважає, що перемогу їй принесло насамперед сильне психологічне налаштування, яке вона відпрацьовує під час тренувань.
Норвежка, яка поєднує кар’єру професійної спортсменки з роботою сімейної лікарки, також переконана, що сила жінок в ультрамарафонах багато в чому пояснюється особливою атмосферою підтримки в цій спільноті.
«Ми суперниці, але водночас мотивуємо одна одну, надихаємо і допомагаємо ставати кращими під час змагань, — каже вона. — Якщо подивитися на жіночий п’єдестал цього року на UTMB, видно, наскільки близькими були результати і як ми підтримували одна одну на дистанції. Це справді особливе явище, і я дуже пишаюся тим, що є частиною цієї спільноти та цього кола жінок».
То чим можна пояснити те, що жінки часто виявляються витривалішими?
Спортивна дієтологиня Рене Макгрегор, яка спеціалізується на харчуванні спортсменів і гормональному здоров’ї, вважає, що відповідь криється в особливостях жіночого організму.
«Щойно дівчина входить у період статевого дозрівання, вона починає жити в умовах постійних гормональних коливань, — каже вона. — Ми майже ніколи не віддаємо собі належного за це. Це просто вважається звичайною частиною жіночого життя. Але насправді це вже саме по собі своєрідне випробування на витривалість. І я думаю, що значна частина нашої стійкості походить саме звідси».
Макгрегор, яка сама займається ультрамарафонами, також посилається на дослідження, які свідчать, що жінки під час тривалих забігів зазвичай обирають більш дисципліновану й рівномірну тактику розподілу сил, ніж чоловіки. Це дозволяє їм максимально використовувати те, що вона називає жіночим «банком розумних рішень».
«Не думаю, що жінки виходять на такі старти без ретельного обдумування та планів на випадок непередбачуваних обставин, — додає Макгрегор.
Наприклад, якщо ви пережили вагітність і боролися з нудотою, якщо народили дитину й навчилися функціонувати в умовах постійного недосипання або проходили лікування безпліддя, вам доводилося витримувати величезний дискомфорт. Але водночас ви знаєте, що здатні через це пройти. І, на мою думку, саме це усвідомлення: «Я впораюся. Я знайду вихід», — має велике значення».
«Наважся спробувати»
Однією з головних причин, чому ми поки не можемо з упевненістю говорити про можливі фізіологічні та психологічні переваги жінок в ультрамарафонах – невелика кількість учасниць. Нині жінки становлять лише близько 20% усіх спортсменів, які виходять на старт ультрамарафонів.
Дослідження організації SheRACES, заснованої британською ультрамарафонкою Софі Пауер для подолання гендерної нерівності в бігу, показує, що причин цьому багато. Серед них суспільні уявлення про можливості жінок, складність знайти час для тренувань, а також нестача належної підтримки на самих змаганнях.
Втім, ситуація поступово змінюється.
На початку цього року трейловий забіг у Новій Зеландії став першим етапом серії UTMB World Series, де вдалося досягти рівного представництва жінок і чоловіків. Також один із провідних організаторів перегонів у Великій Британії започаткував нову ініціативу, спрямовану на досягнення гендерного балансу на своїх змаганнях.
За словами доктора Бурдена, суспільство також починає інакше говорити про межі людських можливостей.
«Історично більшість уявлень про межі людської продуктивності ґрунтувалися на чоловічих моделях або чоловічому спорті, — каже він. — Тепер ми починаємо розділяти межі чоловічої та жіночої результативності. Це важливе розмежування. Але для більш коректних порівнянь нам потрібно більше жінок, які братимуть участь в ультрамарафонах».
Що стосується залучення нових учасниць, то тут ключову роль відіграє видимість успішних прикладів.
Касперсен називає історичну перемогу Рейчел Ентрекін на Cocodona 250, одному з найскладніших ультрамарафонів світу, джерелом натхнення для спортсменок найвищого рівня, яке допомагає їм «наважуватися спробувати».
На аматорському рівні свою роль відіграють такі спортсменки, як 22-річна ультрамарафонка Емілі Фейрс. Вона ділиться в соцмережах реаліями своїх тренувань і стартів, прагнучи заохотити більше жінок різного віку виходити на старт.
«У тренуваннях на витривалість є безліч компонентів, які нас лякають. Але коли бачиш, як це робить інша жінка, думаєш: „Якщо вона може, якщо в неї є знання, навички й сили долати такі неймовірно складні виклики, то й я можу. Я нічим від неї не відрізняюся, так само як і вона від мене“, — каже Фейрс.
За її словами, вона отримала тисячі повідомлень від жінок, які зізнавалися, що її контент надихнув їх узути кросівки та почати бігати. І Фейрс переконана, що нинішні успіхи жінок в ультрамарафонах – це лише початок.
«Коли частка жінок у спорті настільки мала, ми насправді не знаємо, на що вони здатні. Ми вже бачимо, як все більше жінок стають швидшими, приходять у цей спорт, розширюють власні межі та встановлюють нові рекорди. Тож хто знає, де ми будемо через 10-15 років?» — говорить вона.