Поділитися
Завдяки фокусу на сенсорному зануренні й елементах залученості, “Сплячі красуні: пробудження моди” — нова експозиція Інституту костюма, що відкриється для публіки 10 травня, після Met Gala 2024, — намагається зруйнувати четверту стіну. Відповідальний куратор Ендрю Болтон і його команда спробували створити свого роду синестезію (неврологічний стан, за якого стимуляція одного сенсорного шляху призводить до мимовільних переживань у другому) за допомогою нюху, звуку та зору.
Photo: © The Metropolitan Museum of Art
Реклама
Особисто та в каталозі Болтон розповідає анекдот про молоду відвідувачку минулорічної виставки, присвяченої Карлу Лагерфельду, яка запитує охоронця, чому вона не може нічого торкатися, що є майже інстинктивною дією щодо одягу. Дотик має першочергове значення як для тих, хто носить, так і для дизайнерів, але музеї не можуть дозволити людям торкатися об’єктів, які вони зберігають та захищають для майбутніх поколінь. Фізичний дотик залишається поза межами у “Сплячих красунях”, але його ідея, зазначає Болтон, доволі реалістична. За його словами, виставка “дає вам зрозуміти, що ваш зір — це спосіб доторкнутися до ваших почуттів, до ваших емоцій, до вашої пам’яті. Ви можете зосередитися на конструкції, техніці, вишивці. Активуючи інші органи чуття, ви також розумієте, що зір є набагато складнішим процесом, ніж просто споглядання чогось”.
Аватар сукні. Photo: © The Metropolitan Museum of Art
Кейп Gucci by Alessandro Michele, натхненний сукнею вище. Photo: © The Metropolitan Museum of Art
Потрапити на виставку — означає перетнути кордон іншого царства, можливо, Країни Нод. Перше, на чому зупиняється око відвідувача, — це бронза Костянтина Бранкузі, “Спляча муза” 1910 року, про змінений стан буття, де існують мрії. Цій скульптурі варто приділити трохи часу, оскільки вона передбачає багаторазове прочитання. Понад 100 років після того як Бранкузі створив цей твір, відділи костюмів все ще виправдовують своє існування в музейних контекстах та в ієрархії мистецтв. Це також може говорити про природу підходу Болтона до моди.
Рамки його виставок Інституту костюма завжди багатошарові, і “Сплячі красуні” не є винятком. Тема виставки доволі проста. Об’єкти з колекції організовано в групи, пов’язані з трьома елементами: Земля, Повітря та Вода. Кожна з цих груп має кілька підрозділів, як-от маки та ромашки, мушлі та русалки. Символіка природи, як пише Болтон, є “найвищою метафорою моди в її відродженні, оновленні та циклічності; природа також слугує метафорою швидкоплинності й непостійності моди”.
Сад Dior. В цій залі є об'єкти, яких можна торкатися. Photo: © The Metropolitan Museum of Art
Історично мода повільно адаптувалася до технологій. Інститут костюма зараз приймає їх задля подальшого залучення цифрової кмітливої аудиторії. “Як куратор ти завжди думаєш про те, що ще ми можемо зробити, включаючи мистецьке, естетичне, культурне й історичне?” — зауважує Болтон.
Аналіз барвників став одним із видів експерименту, проведеного кураторами під час створення цієї виставки. Огляд сукні Delphos від Маріо Фортуні виявив використання штучних кольорів, а це спростовує давнє припущення, що він використовував природні барвники. Звук, що відтворюється в кімнаті, де демонструється дзвінка сукня з олов'яними квітами з осінньої колекції Marni 2024 року, був записаний у безеховій камері в Бінгемтонському університеті SUNY. У кімнаті Dior відбувається кілька подій. Тут представлена мініатюрна сукня Miss Dior 2014 року, яку переробили для “Сплячих красунь”, а її пластикову модель, надруковану у 3D, можна було торкатися. Також у кімнаті є інтерпретація моделі Miss Dior, зроблена Рафом Сімонсом у реальному розмірі. Стіни цієї кімнати оброблені уретановими панелями, які були відлиті з тієї другої сукні Крістіана Діора, і їх також можна помацати руками, як і об’ємні шпалери “тон в тон” у кімнаті Garden Life, натхнені вишивкою XVII століття.
Кафедральний шлейф на весільній сукні Callot Soeurs. Photo: © The Metropolitan Museum of Art
Сіссель Толаас, яка часто співпрацює з Демною в Balenciaga, відповідає за відтворення ароматів кількох суконь конкретних жінок. Деніз Пуаре, дружина та муза Поля Пуаре, є однією з них. Інша — спадкоємиця і парадигма шику Міллісент Роджерс; сліди запаху, залишені на її сукні Schiaparelli, також були задокументовані та відтворені для відвідувачів виставки. Розв'язкою експозиції стала весільна сукня світської левиці Наталі Поттер 1931 року, розроблена Калло Сьорсом (Callot Soeurs) з фестончастого шлейфу, який котиться платформою, наче приплив. Для цього експонату задіяли спеціально налаштовану версію ChatGPT, щоб дозволити відвідувачам ставити запитання цій “нареченій-русалці”.
Ніжна сукня Lanvin зі стрічкою, яка надто крихка, щоб одягати її на манекен. Photo: © The Metropolitan Museum of Art
Після залучення до музейної колекції одяг назавжди відривається від свого зв'язку з тілом, для якого він був розроблений і яке його завершує. Кураторам і консерваторам завжди доводиться вирішувати, чи публічний показ переважає ризик довголіття об’єкта чи ні. На цій виставці термін “сплячі красуні” стосується не принцеси Disney, яку розбудив поцілунком принц, а предметів, надто крихких навіть для того, щоб одягнути їх на манекен, і які демонструються в пласкому “лежачому” положенні. “Життя є ключовим словом щодо моди в музеї, — пише Болтон у своєму вступі до каталогу, — бо те, що колись було життєво важливою та невіднятною частиною життєвого досвіду людини, стає млявим, безтілесним і деконтекстуальним витвором мистецтва. Справді, більше, ніж будь-яка інша форма художнього висловлення, мода стикається з найрадикальнішою та безповоротною трансформацією свого статусу, потрапляючи до колекції музею”.
Жакет Alexander McQueen. Photo: © The Metropolitan Museum of Art
Кейп Charles Frederick Worth; пальта Dries Van Noten. Photo: © The Metropolitan Museum of Art
За матеріалом vogue.com
