Морська піхотинка, солдатка розвідки й поетка Ярина Чорногуз у 2024-му отримала Шевченківську премію, а нині працює над прозовими текстами. Про що її творчість?
Велика війна пришвидшила вихід жінок на лідерські ролі. Вже 15 травня на форумі «Вільна» Forbes пропонує подивитися на це явище крізь нову, чітку оптику. Спікерки та спікери з Superhumans, Google, ENKO, Diia.City United, G. Bar та інших. Купуйте квитки за посиланням.
Зазвичай представляюсь як поетка, письменниця і військова. Я морська піхотинка – пишаюся цим найбільше. А ще – бойова медикиня і солдатка розвідки. В армії часто виконуєш завдання поза основною спеціальністю.
Для творчості потрібна самотність – на фронті її важко знайти. Тому не змогла написати прозовий текст на передовій. Поезія для мене – жанр видиху. Вірш стає гарнішим, коли написаний на емоції. Проза, навпаки, потребує дистанції і часу на осмислення.
Творчий процес має бути в потоці натхнення. Якщо натхнення немає, краще позаймаюся чимось іншим. Ніцше казав: якщо писати, то своєю кровʼю. Це означає: потрібно писати, коли є що сказати. Натхнення для мене – розуміння важливої істини. Коли маєш це відчуття, текст вийде якісним.
Часто поштовхом до написання є естетичне єднання з дійсністю. Частину поезії зі збірки Dasein я писала на військовій базі поблизу Скадовська. Там абсолютно унікальний степ. Такий простір надихає і відкриває багато позарутинних речей.
Інші вірші – жорстке переосмислення бойових дій, болю від втрати і смерті. Коли кожен день може стати останнім, це змінює оптику.
Часом відбирає голос. Щоб вийти з творчої кризи, потрібно продовжувати шлях ініціації. Якщо попередня ініціація застара, треба шукати нову. Наприклад, в армії це було опанування ще однієї бойової спеціальності. Успіхи у завданнях теж допомагають позбутися мовчання. Влітку 2022‐го голос почав повертатися і став зовсім іншим. Поезія стала менш метафоричною, менш образною.
Той, хто хоче писати, має багато читати. Великою мірою наші тексти – діалог з іншими авторами. Я повернулася до читання десь за пів року повномасштабної війни: почала з Кундери, дійшла до Кафки. Бойовий досвід дозволяє впізнати багато нового у цих текстах. Інсайт із Кафки: війна дивним чином схожа на невиліковну хворобу, де армія – лікар, на якого сподівається вся родина.
Є композиції, які я слухаю під час роботи. Це сумна музика – у болісній музиці більше правди. Часто обираю пісні іншими мовами: коли не знаю слів, відчуваю лише красу мелодики і наповнюю її власним розумінням.
Про істини, які відкрила війна, часто хочеться забути. Фіксуєш їх у книжці, а далі стараєшся з ними не носитися. Щоб бути солдатом у XXI столітті і спокійно робити роботу, треба поєднати у собі первісне, інстинктивне – і разом із тим інтелектуальне і вічне.
Прийшло розуміння, що з твоїм тілом рухається кордон держави. Багато хто з військових відгороджується від нього, щоб не відчувати рівень відповідальності. Але я це ніколи не забуваю, особливо коли мусимо стояти не на життя, а на смерть.
Жити у боротьбі набагато прекрасніше, ніж у страху і покорі.
Військові – дуже хороші кризові менеджери. Мати власну справу і бути командиром взводу – у чомусь схожі досвіди. В обох випадках розумієш, що від тебе залежить усе. Брати військових на роботу, коли вони повертатимуться з армії, – великий бенефіт. Військові зможуть навчити розуміння складних реалій і власної відповідальності. Не кажучи про те, як зробити кулю з гімна і палок. Після воєнного досвіду дуже багато креативності.
Я вагалася, чи пропонувати видавництвам другу збірку. Фінальним аргументом стали бої під Кремінною. Ми пережили великі втрати, і я зрозуміла, що хочу, аби щось залишилося на згадку про наш із побратимами досвід. Щоб у разі чого ми не були просто цифрами у статистиці.
На визнання реагую рівно. Часом це навіть незручно. Прикро усвідомлювати, що я отримала додаткову популярність через тексти, написані про війну. Краще б їх не було.
Найважливіша робота зараз – на передовій. Рано чи пізно я туди повернуся і дуже цього чекаю. На нас чекає життя у вічному колі оборони. Багато хто говорить, що війна і армія – не життя, життя існує поза ними. Але ні. Це також життя, просто інакше.
