17 лютого — тиждень, як не стало засновника та CEO комунікаційної агенції Postmen Ярослава Ведмедя. 10 лютого він помер від зупинки серця. Postmen під його керівництвом двічі ставала комунікаційною агенцією року в Україні. Forbes Ukraine попросив друга Ярослава та літературного критика Євгенія Стасіневича розповісти, якою він був людиною
📲 45 секунд – на один пост, 20 хвилин на день, щоб дізнатися головні економічні та бізнесові новини. Підписуйтеся на Telegram-канал Forbes Ukraine, щоб економити час.
Ми познайомились із Ярославом восени 2019-го. Точніше – нас познайомила його дружина Олена. Переоцінити її роль у цій історії та загалом у житті того, хто створив Postmen, неможливо. Приводом стали книги й бажання, аби їх у щоденному житті було більше, а їхнє читання стало осмисленішим.
Йшлося про приватний книжковий клуб. Для мене це був достатньо новий досвід, але тоді в нас вийшло. І виходило протягом багатьох років. Саме тоді ми обидва дивною любов’ю полюбили американського письменника Кормака Маккарті. Яріка особливо зачепив «Кривавий меридіан»: жаский і по-чорному поетичний роман.
До речі, ця симпатія теж непогано характеризує Ярослава: він любив реальні шаленства, по-своєму був залежний від них. Але в цих безумствах мала бути краса. Певна тонкість.
Не менш яскраво характеризує його і той факт, що задум він вирішив масштабувати: літературний гурток поширився на весь Postmen. Раз на місяць ми читали важливу світову чи українську книгу, а потім дві години її обговорювали. І продовжимо це робити. І в пам’ять про Ярослава, і тому, що це дуже «постменівська» історія: прокачувати в собі вкрай різні сторони.
Вплив на культуру
Але і це ще не кінець, якщо говорити про переростання початкових меж. Оскільки розмов про ширше культурне коло було чимало і на літгуртках, і в особистих розмовах, врешті це призвело до ще активнішої співпраці: Ярослав захотів вивести агенцію на територію великих виставкових проєктів, а я зміг серйозніше підійти до власної кураторської іпостасі.
Так посеред пандемії та центру Києва – взимку 2021-го та в співпраці з Павлом Гудімовим і Міністерством культури – реалізувалась ювілейна виставка «Леся Українка: 150 імен». Як на мене, важливий розділ в українських практиках зміни ставлення до наших класикинь і класиків.
Наприкінці того року з нами трапився ще один спільний проєкт – «Земля: неймовірна Україна» як останній акорд державних святкувань 30-ліття незалежності. Зважаючи на тодішні погодні умови та супутні виклики виставки-досвіду просто неба, що реалізовувалась у модулях-контейнерах, це було сильно.
Врешті – ювілейний мистецький гранд-проєкт «Світ Сковороди», присвячений 300-літтю чільного українського мислителя. Де кількість викликів і форс-мажорів стала максимальною: на монтаж ми заходили наприкінці осені 2022-го в блекаутному й принишклому Києві. Проте і тут – фірмовий почерк Ярослава – особливих сумнівів не було: на нараді на початку листопада, коли постало питання, чи ми все-таки вкручуємось у цю історію, воно надто й не дебатувалось. Звісно, продовжуємо. І привеземо пошкоджену скульптуру Сковороди з обстріляного музею в Сковородинівці.
Здається, це було те най-най, що ми зробили разом. Коли «світло свободи перемагало темряву».
Це якщо говорити про роботу. Хоча річ у тому, що Ярік не надто розмежовував власне роботу і решту життя. Це давало йому додатковий час на всі плановані й принагідні безумства агенції, проте й створювало зрозумілі труднощі.
Запальна суміш з ідеалізму та прагматизму
Він неймовірно швидко розганявся та міг тримати цей темп довго: це допомагало йому і в спорті (марафони, Ironman, UTMB довкола Монблану і через Альпи). Але з гальмуванням і відпочинком було куди складніше. Тут я цілком розділяв його дискомфорти. Про це ми говорили чи не частіше, ніж про книги та роботу.
Всередині Ярослава було чимало дивовиж, про різні його риси багато писали останніми днями в соцмережах. Мене ж особливо дивувала запальна суміш з ідеалізму та прагматизму. Наскільки стрімко він міг застрибувати в найнепевніші та амбітні задуми, вкладаючи своє (сили, час, гроші), – і як не менш швидко міг перемикатися на бізнес-логіку.
Цей діапазон – одна з основ його чарівності для мене.
Влітку Ярослав повозив фотографа світової слави Стіва Маккаррі деокупованими областями: Чернігівщина, Харківщина. До речі, початково на нього вийшла також дружина Ярослава – Олена. І ще одне «до речі»: пристрасть Ярчика до фотографій та фотокниг, особливо японських, була такою, що навіть мене дещо захопила. І принаймні одне ім’я з його улюблених фотографів я запам’ятав назавжди: Дайдо Моріяма. Ярослав навіть утворив похідне слово на позначення відповідної стилістики: «моріямівщина».
Після поїздки з Маккаррі Ярчик повернувся сильно сприкреним. Війна і до цього була невіддільною частиною його щоденних переживань і наших розмов. Однак після того він вирішив діяти активніше: долучився до мітингів під КМДА з вимогою виділяти куди більше грошей з міського бюджету на ЗСУ, думав про створення гуртка зі збирання дронів, запустив кампанію «Мільйон на дрон». І все одно був сприкрений.
Усі ці дні від 10 лютого, дня смерті Ярослава, думаю ось про що: війна та супутні їй тяжкі реалії були тим чинником, який також спричинився до того, що його серце раптом зупинилось. Посеред тренування та аж такого шаленого життя. З десятками проєктів, тріатлоном, громадськими навантаженнями. Неймовірно теплою сім’єю. Захопленнями (де і сади, і японська мова) та пристрастями (найрізноманітніший спорт).
Залізна людина насправді була крихкою. Втомленою. Внутрішньо тендітною.
Хочеться закінчити також книжками. Окрім Маккаррі, Ярославу свого часу сильно сподобався історик Тоні Джадт. Я тішився, бо теж раніше підпав під чари цього інтелектуала з твердими морально-соціальними переконаннями.
Коли Ярік добрався до ключової Джадтової монографії «Після війни», ми говорили тільки про неї. Про її масштаб, візії, кропітку роботу, дослідницьку сміливість, навіть нахабність. Чому? Бо це було і про Ярослава також: там він побачив те, що було властиво йому самому.
Хоча це можна було спостерегти лише з боку та з дистанції, сам Ярік лише щиро захоплювався прочитаним. А потім взявся перечитувати книгу. На 900 сторінок збільшеного формату дрібним шрифтом. І перечитав. І хотів це зробити ще раз. І був агентом її впливу серед знайомих: адже і наше «після війни» врешті настане, слід готуватися вже.
Драйв плюс допитливість плюс непосидючість помножити на емпатію та категоричність. І взяти у квадрат. Але і це лиш дуже приблизна формула, якою можна описати небуденного Ярослава Ведмедя.
Одним з його улюблених вигуків було «тидииищ!». Саме таке враження він справляв на людей. І справив на мене.
Спасибі, Ярче. Дякую за такого тебе. Це було незабутньо. Це таким і лишається.
