-
Богдан Діордіца
Журналіст, експерт в HealthTech
В програмі семінару відбулося панельне обговорення за темою "Ключі до розуміння військовослужбовців"
У Києві відбувся дводенний семінар “Recover together. Психологічні аспекти реабілітації військових”, організований національною мережею реабілітаційних центрів для поранених військових Recovery.
Адаптуйте бізнес-стратегію до сучасних викликів разом з управлінцями «Біосфера», Ajax, Bolt, Prom.ua, Uklon та ще понад 60 топових компаній 13 грудня на GET Business Festival отримайте перевірені стратегії залучення інвестицій для бізнесу, просування продукту онлайн та цифровізації бізнесу. Забронювати участь
В програмі семінару, на якому виступили провідні фахівці з України, США, Німеччини та Ізраїлю, відбулося панельне обговорення за темою “Ключі до розуміння військовослужбовців”.
На панелі виступили лікарі, ветерани та волонтери. Ділимося найважливішими тезами з промов спікерів.
Суспільство і сім’я — як два критичних виклики
Лілія Дегтерьова практичний психолог КП "Дніпропетровська обласна клінічна лікарня ім. І.І.Мечникова".
До 1 березня 2022 року я працювала звичайним клінічним психологом в нашій лікарні. В той день я за дзвінком від головного лікаря прийшла в реанімацію до 20-річних хлопців з ампутаціями ніг, щоб сказати їм, що їм треба жити. І незважаючи на свої досвід та підготовку, я зрозуміла, що нічого не знаю про людей.
Підписуйтеся на YouTube-канал delo.ua
Я зібрала всі свої емпатію, досвід і знання в кулак, і працюю як з військовими, так і з їх сім’ями. І той досвід, який я отримала від своїх пацієнтів, він дав мені набагато більше, ніж академічні знання, набуті в університеті.
Зважаючи на мій досвід за ці півтора роки, я хочу звернути увагу на два виклики.
Перше, це зворотній зв’язок від суспільства. Бо станом на зараз поранені військові відчувають, що дають нам таку ексклюзивну послугу ціною свого життя. І військові вимагають від суспільства зворотнього зв’язку.
Друге, це сім’я. На жаль, ми маємо проблему розлучень. Дівчата, які повиїжджали в перші дні війни, починають кидати наших хлопців. Кидати поранених хлопців. А сім’я для військового, це один з двох стовпів, які його тримають. Ці два стовпи — це сім’я і держава.
І ці два виклики, це те, з чим ми будемо все більше зіштовхуватись в лікарнях. Ми не змусимо військового одужати, якщо він не матиме вторинної вигоди, тобто відповіді на питання “для чого це мені?”.
До полону треба бути готовим
Юлія (Тайра) Паєвська парамедикиня, волонтерка
Ви не готові дізнатися про все те, що відбувається з нашими військовими у полоні. Деякі речі, які відбувалися з людьми, що повернулися з полону, мають залишитися в полоні. Виключно для того, щоб зберегти ті частки здорового глузду, які привозять з собою з полону. Той, хто пройшов смерть, біль і полон, міняється назавжди, і це ніколи не відгортати назад. Ми вже не такі, як ті, хто цього не бачив, і ніколи цього не змінити. Не гірші і не кращі, але просто інакші.
Але проблема починається не тоді, коли ми повертаємось з полону або з війни з видимими або невидимими травмами. Проблема починається в момент, коли ми ухвалюємо рішення покласти своє життя, склавши присягу українському народу і піти на фронт, відмовившись від практично усього, що було до цього рішення.
Ми повинні звернути увагу на підготовку тих, хто тільки долучається до лав. Ці люди мають усвідомлювати, що може статися. Ми мусимо мати чітко прописані алгоритми, як себе поводити при пораненні, якою може бути психологічна самодопомога. І окрема тема — це полон. До всього цього треба бути готовим.
Турбота vs Гідність
Гліб Стрижко морський піхотинець, ветеран, керівник Київської філії Veteran Hub
Так склалось історично, що коли мене повернули з полону, я був в “костюмі Адама”, в розібраному вигляді, з окремо функціонуючими частинами тіла. Спочатку я потрапив в запорізьку лікарню, тому що мене недалеко звідти міняли, і там лікарі одразу мені сказали: «Є варіант, що ти не будеш ходити». Це не найприємніше, що я міг почути в 25 років, але це чесно.
І ця чесність та відсутність “сюсюкання”, відсутність жалю — це було важливо для мене.
І друга важлива річ, це водночас і героїзація в стилі “ви наші герої, ви наші героїні”, і знецінення по типу «ой бідні наші хлопчики, голі й босі». Це не треба робити, бо це зачіпає гідність воїна.
Не треба наздоганяти і насильно робити добро. Якщо я лежу з роздробленим тазом і тягнуся за пляшкою з водою — не потрібно мені допомагати і позбавляти мене гідності. Якщо я тягнуся — значить, я так хочу. Я не потребую вашої допомоги. Для мене важливо зрозуміти, що я щось можу, будучи навіть в такому стані.
Коли друзі приносили мені ароматизовані свічки в лікарню, то медсестри дуже по-чорному жартували репліками “шо, це вже поминальні?”. І це мене насправді набагато більше підтримувало, ніж завідувач відділення в одній з лікарень, який замість лікування казав «відпочивай, ти вже зробив все, що можна».
Не треба опускання очей, не треба відчуття жалю. Турбота — це круто, але коли вона не зачіпає гідність.
Про реабілітацію в Україні та за її межами
Володимир Ситор старший сержант десантно-штурмових військ, пацієнт вінницького центру Recovery
Я проходив лікування в Німеччині. І перед своєю історією хочу зазначити, що всі цілі, які були поставлені цим лікуванням, досягнуті, і результатом я задоволений. Але сьогодні ми говоримо саме про психологічну підтримку.
Коли тебе евакуюють, привозять на стабпункт, стабілізують — ти не звертаєш увагу на ту саму психологічну підтримку, бо все відбувається швидко, як на конвейері. Вже коли твій стан стабілізовано, то приймаються рішення про подальші кроки.
Вже через місяць після поранення я поїхав на лікування закордон. І я точно пам’ятаю слова одного лікаря перед відправкою — “Вова, не очікуй там якогось дива”. І чесно, медицина там — дофінансована. Обладнання — найкраще. Спеціалісти також добре підготовлені та знають свою роботу. Але на моральному рівні стає дуже складно.
По-перше, це мовний бар’єр. Мова жестів, Google-перекладач, це все виручає, але поки ти однією вцілілою рукою щось поясниш, то вже втомишся.
По-друге, моральної підтримки в оточенні майже немає. Тебе супроводжує працівник місцевого соцзахисту, який відноситься до тебе, як до звичної роботи.
Працівники відносяться до тебе, як до чужого. І те, в якому статусі ти там перебуваєш, насправді дуже важливо для військових. В Україні ти воїн, військовий, захисник. А там — один з усіх пацієнтів.
І хоч Німеччині я дуже вдячний, але там я саме лікувався, а реабілітація була лише в Україні. Саме тут вирівнявся мій морально-психологічний стан, саме тут, в вінницькому Recovery я підтягнув свої фізичні показники. В Україні я ожив.
Щирість та логіка – ключі до розуміння військовослужбовців
Іван Дарій старший лейтенант медичної служби, невролог, лікар ФРМ, керівник мультидисциплінарної команди "Байрактар" ВМКЦ ПнР
Модель роботи реабілітаційної команди, побудованої в прифронтовому Харкові, який таким і лишається станом на зараз, трохи відрізняється від класичної.
Для того, щоб здійснити будь-який рух, потрібно задіяти три системи. Опорно-рухову, нервову та емоційно-вольову. Якщо ми говоримо про термін відновлення функцій, то нам достатньо перших двох. Але якщо ми говоримо про відновлення участі, про відновлення пацієнтів — то без корекції емоційно-вольової системи це неможливо.
Тому всі наші військовослужбовці проходять рутинну перевірку психологами, тому що виявлення психоемоційних порушень є залогом успішного формування бекграунду для роботи з військовим.
Я в своїй роботі умовно поділив ключі до розуміння військовослужбовців на три категорії.
Перша — це щирість та емпатія.
Друга — логіка та аналітичне мислення.
Третя — це об’єктивний медичний та реабілітаційний огляд.
