Цього року понад 10 мільйонів примірників книг від українських видавництв були знищені росіянами. Важко знайти видавництво, чиї тиражі не постраждали від цих атак. На жаль, деякі з них зазнали збитків двічі або й тричі. Якщо ви давно вагалися придбати якусь книгу – саме зараз слушний час.
Три книжки про війни, репресії та силу вижити
Журналістка та упорядниця сімейних спогадів Зоя Нікітюк розповідає про видання, які знайомлять з періодами, коли свідки подій думали: «Це ніколи не закінчиться!». На щастя, в деяких випадках їхні побоювання не справдилися.
«Поля смерті. Камбоджійська Одіссея», Хейнґ НґОР, «Бородатий Тамарин»
Коли я вперше побачила це видання, мене насторожила обкладинка. Черепи та змучені обличчя людей на фото не викликали бажання читати, відверто кажучи. Але книголюби, які вже прочитали її, щиро радили, стверджуючи, що «Поля смерті», попри всю трагічність автобіографії, можна віднести до творів про незламність духу та надію. Тому я вирішила ризикнути. Цей об’ємний том на 550 сторінок я ще продовжую читати, але вже можу його рекомендувати. Книга детально (інколи аж надмірно) описує всі етапи приходу комуністів до влади в Камбоджі та геноцид місцевого населення. Всі жахи цих змін автор та його близькі відчули на собі.
До комуністичного перевороту Хейнґ працював лікарем, тільки-но почав зустрічатися з дівчиною, мав власний бізнес і навіть невеличку кількість золота вдома. «Світле майбутнє по-камбоджійськи» позбавило його не тільки статків, а й окулярів. Червоні кхмери вважали їх відбитком капіталізму, тому від них слід було відмовитися. Так само, як і від книг, зошитів, медичної чи викладацької діяльності. Лише фермерство та проживання в селі – ось що насправді було потрібне камбоджійцям. Рівень тих, хто захопив владу та озброєння, чиї мізки були промиті пропагандою, чудово ілюструють кілька епізодів. Ці люди часто не знали, як користуватися унітазом у будинках, бо ніколи раніше їх не бачили, або як відчинити кран. Місцеві заможні родини, охоплені відчаєм та втратою майна, сідали всі разом в автомобіль і вчиняли самогубство у місцевих водоймах. Деякі родичі, яким роками допомагав батько Хейнґа фінансово, зі зміною влади стали колаборантами і відплатили за добро зовсім не тим.
Я ще не дійшла до моменту, де книга дає надію. Але, зважаючи на те, що Хейнґ Нґор зіграв другорядну роль у драмі «Поля смерті», йому вдалося втекти з Камбоджі. І навіть отримати «Оскар». До речі, він став першим актором азійського походження, який здобув цю престижну нагороду. Ця книга, безперечно, корисна, оскільки дозволяє більше дізнатися про далеку країну, її історію та побачити, чим і як завершуються тоталітарні режими.
«Жанна батальйонерка», Гео Шкурупій, «Віхола»
Твори Гео Шкурупія – я не те, що ніколи не читала, але навіть не чула про цього українського письменника. І мені дуже шкода, адже він мав чудовий хист до слова! Народився у сучасних Бендерах (Молдова), але все його життя пов’язане з Києвом. У «Жанна батальйонерка» він красиво описує місто: «Осінь у Києві — це примхлива вигадка естетів, бо ти відчуваєш, що живеш лише в краєвидах сезаністів, а не в звичайному, реальному місті».
Головний герой Стефан не бажає йти на війну, бо під час Першої світової українці вбивають один одного у складі двох імперій: Російської та Австро-Угорської. Росіянин Голуб’ятніков бачить у війні шанс розправитися з суперниками за серце жінки. Жанна приєднується до жіночих «батальйонів смерті», бо їй лестить можливість побачити власне фото в газетах, пройтися вулицями в однострої та здійснити якийсь героїчний вчинок. На 235 сторінках письменнику вдалося передати весь трагізм життя трьох молодих людей. Як війна руйнує, як пропаганда створює з неї привабливий образ, який розсипається протягом перших хвилин обстрілів. Адже «гармати й кулемети дезінфікують мозок, отруєний відозвами та промовами, якими б вони не були».
Жіночі «батальйони смерті» – це реальні військові формування часів Першої світової війни. «Мусять бути прикладом для всіх боягузів, солдатів, що кидають шанці й тікають з фронту!». Як описує Шкурупій, до них входили як доньки професорів, охоплені пропагандою, так і повії, які подібним чином могли втекти з будинків розпусти.
Письменник прожив дуже коротке життя, лише 34 роки. У 1937 році його було засуджено до смертної кари і розстріляно. Але Шкурупій встиг створити твір, який дозволив зазирнути за лаштунки маловідомого історичного факту.
«Ти наче камінь їла», Войцех Тохман, «Човен»
Що ви знаєте про війну в Боснії та Герцеговині? Я майже нічого, але мала б знати. Ця книга – репортажна розповідь, що з’явилася через 30 років після трагічних подій. Польський журналіст приїздить до Сребрениці, де триває ексгумація тіл. «І, якщо пощастить, їх поховають». Це невелика, але гнітюча книга. Концентрація болю, тріумфу несправедливості та віри рідних у те, що вони зможуть поховати хоча б «одну кісточку» брата, чоловіка, матері.
Одна з головних героїнь репортажу – доктор Єва Кльоновська, антропологиня. Літня жінка, яка значну частину свого життя присвятила пошуку… кісток – єдиного, що залишилося від жертв війни. Таким чином вона знайшла дві тисячі тіл. «Виловила з колодязів, викопала на звалищах, часом з-під свинячих кісток». Рідні, які сподіваються поховати своїх близьких хоча б таким чином, дивляться на доктора Єву, як на божество.
Войцех Тохман супроводжує експедицію, учасники якої сподіваються знайти своїх близьких в одному з братських могильників. Водночас, у своїх розповідях, вони повертаються до подій 1992-1995 років. Про сусідів, які раптово перетворювалися на звірів, про знищення святинь, про заволодіння житлом «ворога». Про світ, який був «глибоко стурбований». Про те, що пробачити звірства неможливо – скільки б років не минуло.
Пов’язані теми
Книги Коментарі Сортувати: Нові Старі Популярні Надіслати