“Це, очевидно, було дуже потужне виверження, але обчислити його об’єм надзвичайно складно через погану збереженість відкладень”, — зазначив Майкл Пол, науковий геофізик з Вулканологічної обсерваторії Каскадних гір та керівник Єллоустоунської вулканологічної обсерваторії. “Це одна з причин, чому я справді ненавиджу термін ‘супервулкан'”, — сказав Пол, який не брав участі у відкритті, у листі до Live Science.
У нещодавньому аналізі, опублікованому 29 квітня в Geological Society of America Bulletin, вчені дослідили кристали циркону, взяті 80 років тому з свердловин, розташованих за 65 кілометрів одна від одної в Норфолку та Лінкольнширі. Кристали циркону менші за діаметр людської волосини і формуються в розплавленій магмі під землею перед виверженням вулкана. Вони містять уран, який розпадається на ізотопи свинцю зі відомою швидкістю, що дозволяє дослідникам точно датувати виверження.
Результати показали збіг у віці кристалів циркону з Норфолка та Лінкольншира з аналогами, взятими з тефри Кіннекулле — товстого шару вулканічного попелу, що покриває Скандинавію та Балтійський регіон. Це свідчить про те, що попелова хмара з вулкана на території сучасної Східної Англії розсіялася над Торнквістським морем — водою, що існувала в ордовицький період (488,3–443,7 мільйона років тому), і осіла на території сучасної Скандинавії.
“Виверження також спричинило б величезні пірокластичні потоки, або лавини кам’янистих уламків, попелу та гарячого газу, які стрімко спускаються схилами деяких вивержуваних вулканів”, — сказав Пітер Роулі, вулканолог та старший викладач Брістольського університету (Великобританія), який не брав участі в аналізі. “Останнє виверження подібного масштабу — це Орнуїська подія на Таупо в Новій Зеландії, понад 26 000 років тому”, — розповів він Live Science.
