Автор фото, LightRocket via Getty Images
Меморандум про взаєморозуміння, укладений між президентом Сполучених Штатів Дональдом Трампом та президентом Ірану Масудом Пезешкіяном, окреслює політичні, військові та економічні наслідки необачного рішення розпочати напад на Іран 28 лютого.
Людська вартість конфлікту вже виявилася очевидною. Тисячі людей загинули в Ірані та Лівані, значна частина з них – цивільні особи.
Сполучені Штати, разом із Ізраїлем, зазнали стратегічної поразки.
Для режиму в Тегерані події розгорнулися за найгіршим сценарієм: спільна військова операція США, найпотужнішої держави світу, та Ізраїлю, ключового гравця на Близькому Сході, з метою послабити або знищити іранське керівництво.
Однак режим не лише вистояв, але й вийшов із цього протистояння зміцнілим.
Іранська стратегія, яка полягала у блокуванні Ормузької протоки – ключового шляху для близько п’ятої частини світових поставок нафти та газу, а також інших критично важливих для світової економіки вантажів – змусила Трампа піти на низку поступок. Це викликало незадоволення та тривогу серед американських “яструбів” та керівництва Ізраїлю.
Меморандум про взаєморозуміння передбачає припинення бойових дій у Лівані. Ізраїль стверджує, що такий розвиток подій є для нього неприйнятним. Ізраїльське керівництво прагне зберегти свободу дій у Лівані, що може призвести до ще глибшого розколу між Ізраїлем та США, а також може зіграти на руку іранським прихильникам жорсткої лінії, які виступають проти будь-яких домовленостей із Вашингтоном.
В обмін на відкриття Ормузької протоки, документ передбачає зняття Сполученими Штатами власної блокади іранських портів, скасування санкційних обмежень, що дозволить Ірану отримати мільярди доларів від експорту нафти, а також початок процесу розблокування мільярдів доларів іранських активів, заморожених за кордоном.
І все це відбувається до початку складних переговорів щодо нової ядерної угоди.
Фактично, це ціна повернення до ситуації, що існувала 27 лютого – за день до початку військових дій з боку США та Ізраїлю.
Того дня Ормузька протока залишалася відкритою для навігації, а американські та іранські переговорники обговорювали умови потенційної ядерної угоди.
Підписання меморандуму означає відновлення переговорів та безперешкодне проходження суден через Ормузьку протоку.
Автор фото, AFP via Getty Images
Підпис до фото, Мирні жителі Ірану вже кілька місяців живуть під загрозою ударів
Колишній державний секретар США, Ентоні Блінкен, який обіймав цю посаду за президентства Джо Байдена, написав у X: “Єдиним “досягненням” припинення вогню, схоже, стане відкриття Ормузької протоки – яка була відкритою й до початку конфлікту. І, здається, ми ще й заплатимо Ірану за це”.
Питання про те, заради чого взагалі був розв’язаний цей конфлікт, стає неминучим і навряд чи зникне з публічного обговорення.
Для Трампа це може виявитися найбільшою зовнішньополітичною помилкою за весь період його президентства.
Наслідки можуть бути катастрофічними і для прем’єр-міністра Ізраїлю Біньяміна Нетаньяху. У жовтні країну очікують вибори, де йому доведеться пояснити виборцям свою роль у найбільшому провалі системи безпеки в історії Ізраїлю – нездатності армії та розвідки запобігти нападу ХАМАС із Сектору Газа 7 жовтня 2023 року.
Жорсткий військовий курс Нетаньяху та його скептичне ставлення до дипломатії були, принаймні частково, спрямовані на відновлення його репутації як політика, якого в Ізраїлі тривалий час називали “Містер Безпека”.
У Тегерані завжди розуміли, наскільки потужним інструментом тиску може стати перекриття Ормузької протоки. Це чудово усвідомлювали і американські військові, дипломати та розвідники.
Однак колишній верховний лідер Ірану, Алі Хаменеї, людина похилого віку та обережна, не наважувався використовувати протоку як зброю.
Після того, як він та його найближчі радники загинули під час перших ізраїльських авіаударів на початку конфлікту, його наступники дійшли висновку, що йдеться про боротьбу за саме існування режиму, і без вагань ухвалили рішення про перекриття протоки.
Таким чином, вони виявили, наскільки ефективним інструментом може бути контроль над одним із ключових вузлів світової економіки.
Перекриття Ормузької протоки виявилося значно практичнішою і менш витратною зброєю, ніж мережа союзників та проксі-угруповань, на формування якої Іран десятиліттями витрачав мільярди доларів по всьому Близькому Сходу.
Так звана “вісь опору” Тегерана, за винятком режиму Башара Асада в Сирії, який зазнав краху наприкінці 2024 року, формально збереглася. Проте, після ударів Ізраїлю, вона настільки ослаблена, що її здатність ефективно чинити опір залишається під питанням.
Іран також вклав значні кошти у свою ядерну програму. Тегеран продовжує заперечувати, що її мета – створення ядерної зброї, хоча програма, безумовно, забезпечувала країні як додатковий важіль тиску, так і потенційну можливість для її розробки.
Однак саме вона стала одним із чинників, що призвели до війни, яка, попри збереження режиму, завдала Ірану величезної шкоди.
На цьому тлі, перекриття Ормузької протоки виявилося відносно простим кроком, який швидко привів до серйозних наслідків, зачепивши не лише нафтовидобувні арабські держави, але й значну частину світової економіки.
Військова міць американських та ізраїльських ВПС дозволила досягти низки тактичних успіхів.
Але цих успіхів виявилося недостатньо, щоб уникнути стратегічної поразки.
Причина полягала в тому, що стратегія США та Ізраїлю, спрямована на зміну режиму в Ірані, ґрунтувалася на низці недбалих та хибних припущень.
Одне з них полягало в переконанні, що ліквідація верховного лідера призведе до швидкого краху всієї системи влади.
Проте, майже за пів століття існування Ісламської Республіки, її інститути були побудовані таким чином, щоб витримувати спроби їхнього знищення.
Іран виявився не схожим на Венесуелу – корумповану латиноамериканську диктатуру, яка швидко капітулювала після викрадення її лідера та подальшого суду над ним у США.
Іранський режим, безумовно, залишається корумпованим і вкрай репресивним. У січні його сили вбили тисячі протестувальників на вулицях країни.
Але водночас він спирається на ідеологію, релігійні переконання та особливе розуміння національної безпеки, самопожертви та виживання, сформоване під впливом руйнівної війни з Іраком Саддама Хусейна у 1980-х роках.
Автор фото, Reuters
Підпис до фото, Відносини між Трампом і Нетаньягу загострилися внаслідок військових дій Ізраїлю в Лівані
Коли розпочався конфлікт, президент Дональд Трамп заявляв, що режим у Тегерані впаде. Він закликав іранців скористатися “шансом, який випадає раз у покоління”, щоб повернути собі країну.
Невдовзі після цього він вимагав від Ірану беззастережної капітуляції.
Біньямін Нетаньяху, який протягом багатьох років безуспішно намагався переконати попередніх американських президентів розпочати війну проти Ірану, описував події, що розгорталися, біблійними образами, підкреслюючи масштаб того, що, на його думку, мало статися.
“Ця коаліція сил дає нам змогу зробити те, про що я мріяв 40 років: завдати удару по терористичному режиму в його серцевині”, — стверджував він.
Однак жоден із них не досяг поставлених цілей.
Меморандум про взаєморозуміння не є остаточною угодою. Це лише домовленість розпочати переговори з ключового питання у відносинах між сторонами – іранської ядерної програми.
Проте, документ вже містить низку важливих стимулів для Тегерана. США заявили, що в разі успішного просування переговорів готові скасувати санкції.
Подальший розвиток подій залежить від результату 60-денного переговорного процесу щодо ядерної угоди. Цей термін може бути продовжений і, ймовірно, буде продовжений, оскільки обговорювані питання є вкрай складними.
При цьому жодна зі сторін не висловлює довіри до іншої.
Багато що може піти не за планом. Прихильники жорсткої лінії у Вашингтоні, Тегерані та Ізраїлі не зацікавлені в успіху переговорів.
Крім того, Іран може переоцінити свої можливості, зайняти максималістську позицію на майбутніх переговорах і тим самим поставити під загрозу економічні вигоди, які могли б допомогти відновити його ослаблену економіку.
Незважаючи на це, нинішня угода є значно кращою за війну, яка вже забрала тисячі життів і поставила світову економіку на межу рецесії.
Якщо Сполучені Штати та Іран зможуть укласти взаємоприйнятну ядерну угоду, і якщо учасники переговорів виконають свої зобов’язання, Близький Схід зміниться.
Але це дуже велике “якщо”: спершу сторони чекають довгі та складні переговори.