Ветерани з подвійною ампутацією рук під час ретритів із самозарадності навчаються бути самостійними й вести активний спосіб життя
Миколаївський ветеран Олександр Терещенко, який втратив обидві руки під час російсько-української війни та має серйозні травми очей, веде насичене життя. Він займається волонтерством, особисто пройшов 280-кілометровий паломницький Шлях святого Якова, і тепер планує подолати найдовший його варіант – 800 км.
Олександр власним прикладом доводить, що люди з ампутаціями можуть жити повноцінним життям, не потребуючи сторонньої допомоги. Він навчився не лише самостійно одягатися, заправляти ліжко, закапувати очі, смажити картопляники, а навіть іспек паску на Великдень.
В Україні поки що немає точної статистики щодо кількості осіб з подвійною ампутацією рук, але їх щонайменше кілька сотень. Війна триває, і ця цифра щодня збільшується.
Щоб поділитися своїм досвідом, Терещенко разом із однодумцями реалізує низку програм, спрямованих на соціальну адаптацію людей, які втратили кінцівки. Одним із таких проєктів стали практичні ретрити самостійності для ветеранів з подвійною ампутацією рук та членів їхніх родин. Основна мета – навчити учасників самостійно справлятися з повсякденними завданнями, які для них часто стають значним викликом.
«ПЕРЕРАХУЙТЕ ХОЧА Б ДО ДЕСЯТИ ПЕРЕД ТИМ, ЯК КИНУТИСЯ ДОПОМАГАТИ»
«Це був мій перший подібний досвід, свого роду проба пера. Хоча раніше я вже створював відео з порадами, як справлятися в побуті без верхніх кінцівок. Також заснував у соцмережах групу «Брати по гаку», де ми ділимося власними напрацюваннями. Це викликало великий інтерес у ветеранській спільноті, тому ми вирішили організувати практичні майстер-класи, де я виступав як ментор, ділився знаннями та допомагав відпрацьовувати необхідні вміння», – розповідає Олександр.
Олександр Терещенко
За його словами, поштовхом до проведення таких заходів стала його участь у подібному заході, організованому Протез Хабом в Івано-Франківську у 2024 році, за участі американських менторів з подвійною ампутацією рук.
Загалом ветеран разом із колегами провів два п’ятиденні ретрити, у яких взяли участь 8 ветеранів та їхні близькі. Охочих було значно більше, ніж дозволяли ресурси проєкту. «Анкет було багато. Але не всі змогли прибути: у декого виникли особисті обставини, інших не відпустили лікарі. Багато хлопців зараз проходять лікування або реабілітацію. Особливо мене вразила історія бійця, який намагався переконати лікарів дозволити йому участь у ретриті. Він навіть показував їм наші відео, мовляв, у лікарнях такого не навчать», – пояснює ветеран.
Основні теми занять включали найпростіші речі: особиста гігієна, користування туалетом і душем, відчинення та зачинення дверей, одягання, приготування їжі. Для більшості людей це звичні справи. Але для того, хто втратив обидві руки, вони можуть стати серйозною, а іноді й нездоланною перешкодою. Тому для проведення занять був потрібен не лише комфортний готельний номер, але й спеціально обладнаний простір.
«Ми хотіли не лише розповісти, а й показати все на практиці, щоб ветерани могли самі спробувати зробити ці дії. Тому обрали оздоровчий комплекс на Закарпатті, де нам створили всі необхідні умови. З першого дня я запропонував учасникам максимально відмовитися від сторонньої допомоги. Також порадив дружинам і мамам, які супроводжували ветеранів, дозволити їм бути самостійними. Попросив їх хоча б порахувати до десяти, перш ніж поспішати на допомогу, якщо щось, скажімо, впаде. Бо, зазвичай, рідні роблять це автоматично», – стверджує Терещенко.
За його словами, це були двокомпонентні ретрити, які стали можливими завдяки підтримці волонтерів – американки українського походження, психологині Марії Мартиненко та її чоловіка, колишнього льотчика-інструктора Роберта Хадула. Марія родом із Харкова, але вже 20 років живе в США. З перших днів повномасштабної війни подружжя підтримує Україну. Партнерами проєкту стали також три громадські організації, серед яких фонд Олександра Терещенка.
«У першій половині дня я працював із хлопцями над практичними навичками, а Марія – з дружинами та мамами. Після обіду вона проводила з ветеранами групу взаємопідтримки. Хлопці поїхали з гарним настроєм, висловивши щиру вдячність. Вони здобули багато навичок, поділилися досвідом. Дехто був відверто здивований тим, що такі прості речі, як, наприклад, овочечистка, можуть стати в пригоді. Хтось навчився самостійно одягати шкарпетки – кожен взяв щось для себе», – каже Олександр.
І одразу згадує один випадок. Одному з учасників заходу потрібно було закапати вухо через невелике запалення. Після поранення у нього час від часу виникали подібні проблеми, і завжди хтось допомагав. На ретриті йому порадили зробити це самостійно – чоловік спробував, і все вийшло. Він навіть записав відеоурок «Як самостійно закапати собі вухо після подвійної ампутації рук», який розмістили на YouTube-каналі «Я зміг і Ти зможеш».
«ПРИЛАДИ», ЩО ПОВЕРТАЮТЬ НЕЗАЛЕЖНІСТЬ
За словами ментора, він разом зі своїми американськими друзями придбав багато адаптивних пристроїв, які допомагають у повсякденному житті. Зокрема, спеціальні насадки для ключів для самостійного відчинення дверей, тримачі для столових приборів, адаптовані душові лійки, магнітні ґудзики, настінні мочалки тощо.
Олександр уточнює, що деякі з них уже можна придбати в Україні, але більшість доводиться замовляти через інтернет: «Я спирався на власний досвід, шукав, підбирав, щоб усе було максимально зручно. Потім ми тестували ці пристрої під час занять. Окрему увагу приділили кухонному обладнанню».
Візьмемо, наприклад, дошки для нарізання. Звичайній людині може здатися, що вони не можуть бути якимись особливими. Насправді, це не так. Для ретриту придбали спеціальні пластикові дошки з присосками, що надійно фіксують їх на робочій поверхні. Від звичайних вони відрізняються також спеціальними штирками, на які можна насадити картоплю, моркву чи інший продукт, щоб він не ковзав під час чищення чи нарізання. А потім учасники отримали в подарунок ще й дерев’яні дошки від одного з українських виробників адаптивних пристроїв, яким керує бойовий медик. Вони мають силіконові ніжки, бортики та спеціальні гумки для фіксації продуктів. Для роботи на кухні використовували також адаптивні ножі з вертикальними ручками та багато іншого.
Терещенко каже, що до створення окремих пристосувань, які вони між собою називають “приблудами”, долучилися й самі ветерани під керівництвом Роберта. Йдеться про різноманітні адаптивні засоби, що кріпляться до кукси й дозволяють виконувати звичайні побутові дії. Частину таких розробок для учасників ретриту створив миколаївський майстер Віктор Онуфрієнко.
Зокрема, він виготовив спеціальні тримачі для бритвених станків, які можна закріплювати на пластиковій манжеті та використовувати для самостійного гоління. А Роберт уже індивідуально підлаштовував ці пристрої під особливості кожного ветерана.
ВІД ЯЄЧНІ ДО БОГРАЧА
Окремим блоком стали практичні заняття з приготування їжі. Тут ветерани власноруч готували сніданки й опановували нові побутові навички. Вони смажили яєчню, робили бутерброди. Одного разу Роберт показав, як готувати смачні панкейки з кленовим сиропом. Це всім дуже сподобалося. Дехто вже після ретриту надсилав організаторам відео, як готує їх вдома самостійно. Але фінальним випробуванням стало приготування бограчу.
«Коли я складав програму, подумав: якщо ми вже в Карпатах, то маємо приготувати бограч – культову страву цього регіону. Для людей з подвійною ампутацією рук така страва ідеально підходить для тренування дрібної моторики, адже потрібно нарізати м’ясо, овочі, підготувати інгредієнти, контролювати процес приготування. Щиро кажучи, я до кінця не вірив, що ми з цим впораємося, та все вийшло. Нам допомагала місцева мешканка Світлана – вона підказувала, що за чим додавати, а ми самі готували бограч у великому казані на вогнищі. Це було щось неймовірне. Страва вийшла дуже смачною, і ми ще й наступного дня її доїдали, розігріваючи», – згадує мій співрозмовник. На його думку, ідея проєкту виправдала себе, люди повірили в себе і почали робити те, про що до цього і не мріяли. Адже метою таких заходів є не лише навчити ветерана робити певні речі, а й щоб він користувався ними в повсякденному житті.
«Попри те, що у всіх нас немає рук, кожен робить щось по-своєму. Навіть я з майже 12-річним досвідом подвійної ампутації знайшов для себе дещо нове. Це дуже корисно, коли ми збираємося разом і допомагаємо один одному», – наголошує Олександр.
І додає, що після цих ретритів йому почали писати ветерани з проханням організувати щось подібне десь на Київщині. Тож наразі вони вивчають таку можливість разом із американськими та шведськими друзями.
МИ ВСЕ ЗМОЖЕМО
Серед учасників ретриту був і 22-річний Ярослав Пономарьов із міста Лебедин на Сумщині. До війська він пішов добровольцем у січні 2025 року, служив у складі 24-ї окремої механізованої бригади імені короля Данила. Воював поблизу Часового Яру та Костянтинівки.
Ярослав Пономарьов
Своє рішення піти до ЗСУ, попри юний вік, пояснює так: «Я почав цікавитися тим, що відбувається в Росії. Зрозумів, як вони живуть, які цінності сповідують, і не хочу, щоби щось подібне було в Україні. Тож ми з другом пішли захищати нашу країну».
29 вересня 2025 року Ярослав отримав важке поранення, наслідком якого стала ампутація обох рук. Він досі перебуває на лікуванні.
Для Ярослава цей ретрит став не лише шансом здобути нові навички й отримати мотивацію, а й можливістю вирватися з лікарняної рутини. «Перше, що дав мені ретрит, – це зміна обстановки. Там, де ми були – гарна природа, спокійно, а головне – ти відчуваєш себе серед своїх. Олександр та інші показували, як справлятися з побутовими речами: приймати душ, організувати гігієну, давати собі раду в туалеті. Навчали робити такі речі, які мені раніше навіть у голову не приходили», – розповідає Ярослав.
Тож, на його думку, такі ретрити дуже корисні, а обмін досвідом – просто неоціненний. Одним із найяскравіших моментів для хлопця стала можливість уперше самостійно приготувати собі яєчню: «Там був американець Роберт. Він не говорить українською, але це така людина, з якою легко спілкуватися, навіть не знаючи мови. Він виготовив мені спеціальний пристрій для кукси із термопластику, до якого кріпиться ніж. Завдяки цьому я можу нарізати овочі, зробити собі бутерброд або щось розпакувати».
Серед нових адаптивних пристроїв Ярослав відзначив платформу для підстригання нігтів на ногах. «Вона кріпиться до підлоги присосками. Ти ставиш ногу, іншою ногою натискаєш – і підстригаєш нігті. Можна регулювати висоту та кут нахилу. Мені зараз теж виготовляють таку. А на завершення ретриту ми самі готували бограч. Для мене це було значно більше, ніж просто кулінарний майстер-клас. Це був символ того, що ми все зможемо і що в нас ще все попереду», – переконаний Ярослав.
Він також стверджує, що після цього ретриту в нього теж з’явилося бажання допомагати іншим, ділитися своїм досвідом. Адже попри все пережите, юнак не зневірився. Він відвідує спортзал, складає конструктори LEGO, грає у настільний теніс. А нещодавно відкрив для себе кінний спорт.
Хлопець також зізнався, що має кохану дівчину, стосунки з якою зав’язалися вже після поранення: «Ми були знайомі раніше, але не зустрічалися. А коли вона дізналася про поранення, сама зателефонувала мені. Так усе й почалося».
…Саме такі історії без зайвих слів демонструють, що життя після тяжкого поранення не закінчується. Так, обмеження існують, але вони не повинні ставати перешкодою для руху вперед. Кожна приготовлена власноруч страва, нова навичка чи подоланий маршрут – це не просто досягнення. Це доказ того, що людина сильніша за власні страхи, обставини та фізичні втрати.
Алла Мірошниченко, Миколаїв
Фото та відео з архіву Олександра Терещенка та Ярослава Пономарьова